Ніби ми злодії

Сліпого — з двору, мертвого холопа —

На звалище. — Як сильно кров тече!

Як недоречно це. Подай же руку.

Я чекав біля лівих дверей на сцену, прихилившись до стіни. Світло на сцені згасло, глядачі почали аплодувати, спочатку мляво, потім усе загальніше, вражені жорстокістю сцени засліплення Глостера. Другокурсники ринули за лаштунки, помчали геть, не помітивши мене. Потім вийшов Колін. Тоді Філіппа. Аж нарешті Джеймс.

Я вхопив його за лікоть і потягнув геть від гримувалень.

— Олівере! Ти що?!

— Треба поговорити.

— Просто зараз? — спитав він. — Відпусти, ти робиш мені боляче.

— Та ну? — Я щосили вчепився в його руку — був масивнішим за нього, і мені вперше в житті раптом захотілося, щоб ми обоє чітко це усвідомили.

Я розчахнув двері до коридору й потягнув Джеймса за собою. Спершу мені спав на думку склад декорацій, але туди достеменно подалися б на перекур Александр і хтось із другого й третього курсів. Тоді подумав про підвал, але потрапити там у пастку не хотілося. Джеймс поставив ще два чи три запитання — усе це були варіації на тему «куди ми йдемо?», — але я не зважав, і його пульс під моїми пальцями дріботів усе швидше.

Моріжок за Холлом був широким і пласким — останнє відкрите місце, за яким уже був схил пагорба, що вів униз, до лісу. Справжнє небо в нас над головами було величезним і робило всі наші дзеркала й мерехкі вогники над сценою просто сміховинними — жалюгідною спробою Людини наслідувати Бога. Коли ми опинилися на достатній відстані від ДИМу і я був певен, що в темряві нас не побачать і, тим паче, не почують, то випустив Джеймсову руку й відштовхнув його. Він зашпортнувся, але втримався на ногах, відтак нервово озирнувся через плече на крутий схил пагорба за спиною.

— Олівере, у нас же вистава йде, — промовив він. — Що сталося?

— Я знайшов багор, — раптом мені захотілося, щоб зараз, як учора вночі, біснувався шпаркий вітрюган. Тиша світу під темним склепінням небес душила, була надто безмежною, просто нестерпною. — Я знайшов багор, захований у твоєму матраці.

У безжальному місячному сяйві його обличчя здавалося блідим, наче кістка.

— Я можу все пояснити.

— Серйозно? — спитав я. — Тому що мені, бач, треба відкривати четверту дію, тож у тебе п’ятнадцять хвилин, щоб переконати мене, що це не те, що я думаю.

— Олівере... — почав він і відвернувся.

— Скажи мені, що ти цього не робив, — я наважився підступитися ближче, стишив голос до шепоту, побоюючись заговорити голосніше. — Скажи мені, що ти не вбивав Річарда.

Він заплющив очі, сковтнув і промовив:

— Я цього не хотів.

У грудях стиснувся сталевий кулак, вичавлюючи залишки повітря з легень. Кров, здавалося, вихолола і тепер повзла венами, наче морфін.

— Господи, Джеймсе... ні... — голос зірвався. Зламався навпіл. Звуку не залишилося.

— Присягаюся, я не хотів... ти мусиш зрозуміти... — він у розпачі ступив до мене. Я на непевних ногах позадкував на три кроки, туди, де Джеймс не міг мене дістатися. — Це був нещасний випадок, як ми й казали. Це був нещасний випадок! Олівере, будь ласка!

— Ні! Не наближайся, — сказав я, виштовхуючи із себе слова, на які бракувало повітря. — Тримайся на відстані. Розповідай, що саме тоді сталося.

Світ, здавалося, завмер, неначе дзиґа, яка знерухоміла на гострому кінчику. Над головами в нас безжально виблискували зірки, ніби друзки скла, розкидані по небу. Кожен нерв у моєму тілі перетворився на оголений дріт, що тремтів від подиху холодного березневого повітря. Джеймс виглядав ще холоднішим — крижана статуя, не мій друг, узагалі не людина.

— Після того як ти пішов нагору з Мередіт, Річарда ніби перемкнуло, — почав він. — Як на Гелловін, тільки гірше. Він вибіг із Замку... просто не тямив себе від люті. Ти б його бачив. Це було наче вибух наднової... — він повільно похитав головою, на обличчі змішалися благоговіння й жах. — Рен і я, ми сиділи за столом. Гадки не мали, що відбувається, а тоді він просто вигулькнув поруч, з таким виразом обличчя, наче просто розчавить будь-кого, хто трапиться йому на шляху. Він рушив до лісу — навіщо, гадки не маю, — і Рен спробувала його зупинити... — Джеймс затнувся, замружився, ніби спогад був надто близьким і надто болісним, нестерпно болісним. — Господи, Олівере... Річард схопив її, і, клянуся, мені здалося, що він її зараз просто зламає навпіл. Але він жбурнув Рен на траву через усе подвір’я. А тоді помчав у ліс, полишивши її ридати. То був якийсь жах. Я її заспокоював як міг, ми з Піп поклали її до ліжка. Але вона все плакала й товкмачила: «Знайдіть його, він собі зашкодить!». Ну, я й пішов...

Я розтулив рота, не ймучи віри почутому, але він не дав мені вимовити ані слова.

— Не треба казати, що я повівся як повний дурень, — сказав Джеймс. — Я це знаю. І тоді знав. Але все одно пішов.

— І ти його знайшов... — я вже бачив, до чого воно все йшло. Сварка. Погрози. Штовханина. І один сильний поштовх. Занадто сильний.