Ніби ми злодії

Кут простирадла вибився з-під матраца. Я опустився навпочіпки, щоб заправити його, але зупинився, коли мої пальці натрапили на щось несподівано м’яке. Я підняв руку, і з долоні пурхнула біла пушинка й упала на підлогу. Відгорнувши кут покривала, я побачив біля однієї з ніжок Джеймсового ліжка купку білого бавовняного пуху — здавалося, ніби його якийсь час недбало заштовхували туди ногою. Я підгорнув ковдру ще вище. Якщо раптом тут завелися постільні блощиці чи видерлася пружина, доведеться вписати новий матрац до переліку, який я укладав для господарського відділу...

Я стягнув з узніжжя матраца простирадло на гумці. Біля його краю виднілася проріха, схожа на вишкір. Вона була сантиметрів п’ятнадцять завдовжки. Я перевірив, чи, бува, не стирчить із підлоги якийсь цвях чи скалка, але не побачив нічого, що могло б розпороти тканину. Проріха зяяла в мене перед очима. Насміхалася з мене, і я навіть не розумів, що схиляюся над нею все нижче й нижче, доки не побачив вузький червоний слід на краю, схожий на відбиток помади. Кілька секунд я просто сидів незрушно, витріщаючись на матрац, ніби прикипівши до місця, а тоді запхав руку в проріху.

Я нишпорив серед пружин, набивки й піни, аж поки не намацав щось загрозливо, беззаперечно тверде. Витягти його було важко — кінцем ця річ зачепилася намертво, — але, смикнувши щосили, я нарешті дістав свою знахідку зі сховку і впустив її на підлогу. Вона здавалася лячно недоречною тут, у цій кімнаті, — якимось анахронізмом, чимось майже готичним, поцупленим з іншого часу, з іншої, похмурішої, доби. Десь у глибині душі я відразу зрозумів, що це насправді таке — старий наконечник багра, загнутий з одного боку, наче пазур, знятий з давно забутого стелажа для інструментів біля задньої стіни човнарні. Сам гак і руків’я були нашвидкуруч витерті, але кров усе одно залишилася в заглибинах, і зараз вона тріскалася й осипалася, наче іржа.

Я відчув, що легеням раптом забракло повітря. Підхопив багор з підлоги й кинувся геть із кімнати, притискаючи долоню до рота; здавалося, я от-от виблюю власне серце.

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Я стрімголов помчав лісом до ДИМу — точнісінько так, як лише кілька тижнів тому, коли стискав у кулаку закривавлений клапоть тканини. Багор я тримав напереваги, як спис, ноги несамовито сколочували землю, перетворюючи її на місиво. Коли попереду замаячила будівля, я раптом збагнув свою помилку — геть забув про час. Біля входу вже зібралася черга, поціновувачі театру у вечірньому вбранні розмовляли й сміялися, тримаючи в руках глянцеві програмки. Я рвучко пригнувся і якомога непомітніше рушив уздовж підніжжя пагорба, опустивши голову.

Бічні двері, що вели на сходи, рипнувши, прочинилися. Я притримав їх, коли вони спробували були за мною затраснутися, м’яко причинив, а тоді помчав донизу сходами з такою швидкістю, що мало не впав. Поки я проштовхувався захаращеним меблями підвалом, обличчя мені лоскотав піт. Минуло три моторошні хвилини, перш ніж я знайшов приміщення з шафками, і відімкнений замок глипнув на мене своїм єдиним циклоповим оком. Я знову відтягнув убік столик, зняв замок і прочинив дверцята. Кухоль був на місці, його ніхто не чіпав, клятий клапоть лежав на дні, наче зіжмакана серветка. Я кинув багор поруч, зачинив дверцята й, не зважаючи на звуки, які лунали при цьому, заходився їх копати, поки ті не стали врівень. Замок рипнув, коли я проштовхував його назад у завісу, і цього разу я без вагань його заклацнув. Хитнувшись, позадкував на крок, якусь мить дивився на шафку, а тоді знову подибав до сходів; паніка здіймалася від підошв аж до маківки гарячою пропасною хвилею.

Я промчав двома коридорами за сценою, крізь стіни долинав гомін і кроки публіки. За задником мене проминули, прямуючи до лаштунків, двоє другокурсників; коли ми мало не зітнулися, вони почали тицяти в мене пальцями й шепотітися. Я рвучко розчахнув двері гримувальні, і всі підвели на мене очі.

— Де, в біса, тебе носить? — гаркнув Александр.

— Перепрошую! — вигукнув я. — Я просто... потім поясню. Де мій костюм?

— Та ми вже, дідько, вдягли в нього Тімоті, бо гадки не мали, де ти є!

Я розвернувся на п’ятах і побачив Тімоті — другокурсника, який зазвичай грав бунтівного слугу Корнуола. Він схопився на ноги — обличчя блідо-зеленаве, роздруківка з текстом ролі в руці.

— От халепа, вибач, будь ласка, — промовив я. — Тіме, давай-но сюди мої манатки.

— Слава тобі, боже, — видихнув він. — Слава тобі, довбаний ти боже, бо я вже намагався вивчити твій текст...

— Вибач, просто дещо сталося...

Я хутко напнув на себе те, що він квапливо зняв, намагаючись водночас дати раду чоботам, перев’язі й камзолу. Гомін гля-дацької зали у динаміку над нашими головами рипнув і вщух. Пролунав тихий спільний вражений видих, і я зрозумів, що софіти підсвітили нетутешній у своїй величі палац Ліра.

КЕНТ: Я думав, що герцог Альбанський миліший королю за герцога Корнуольського.[122]