Ніби ми злодії

— Що нового, брате Едмунде? — спитав я вдруге за останні вісімнадцять годин. — Про що ти розмірковуєш?

Крок за кроком ми гладенько пройшли ту саму розмову, яка уривками точилася минулої ночі. Джеймсове обличчя скидалося на маску. Він подавав текст рівно, як завжди, ніби не помічаючи недовіри, переляку й люті, які мало не розривали мене навпіл щоразу, коли я на нього дивився. Мої слова прозвучали жорстко й уривчасто:

— Певне, якийсь мерзотник звів на мене наклеп.

— Боюсь, що так, — повільно промовив він, але вже наступної миті знову зісковзнув у свою звичну неквапну, шовкову лагідність.

Я геть забув мізансцену і тепер стояв незрушно, подаючи свої репліки невиразно, наче на автоматі.

Коли він завершив чергову фразу, я спитав різко:

— Сподіваюсь, ти мені незабаром про все розкажеш?

— В цій справі я до твоїх послуг, — відповів він.

Після цього я мав піти зі сцени, але залишився. Я довго, дуже довго чекав, і врешті йому довелося-таки зазирнути крізь Едгара й побачити замість нього мене. У його очах майнуло впізнання, а разом з ним спалахнув страх. Я відвернувся, щоб піти, і, повертаючись за лаштунки, почув, як він знову заговорив, але тепер голос його звучав трохи слабше.

ДЖЕЙМС: Повірив батько, і повірив брат,

Тому що чесність вища за підозри.

Їх простодушність легко обдурити.

Чого я від народження не маю,

Те розумом зумію досягти.

Байдуже, як дістанусь до мети.

Ця бравада раптом здалася мені фальшивою. Він знав, що я знаю. І цього наразі було достатньо. Вистава мала шкутильгати далі.

СЦЕНА П’ЯТА

Наступні десять із гаком сцен я намарно чекав у гримувальні на Джеймсову появу. Він так і не з’явився, але мені вистачило клепки не вирушити за лаштунки на пошуки. Протистояння, яке нам судилося, не годилося заганяти у вузькі коридори й проходи за сценою. Антракт — от найкраща моя нагода перехопити його, поки він не втік. Коли остання сцена третього акту наблизилася до жорстокої розв’язки, я зіп’явся на ноги й накинув піджак на голе тіло. У своїх лахах божевільного я почувався оголеним і вразливим.

За задником було порожньо, горіло тьмяне осінньо-жовте світло. Я саме простував до чорного ходу, коли в іншому кінці коридору вигулькнула Мередіт. Я не бачив її жодного разу за цей вечір і на мить просто завмер. Вона була схожа на грецьку принцесу — оповита блідо-блакитним шифоном і вуаллю, із золотою діадемою на чолі. Кучері вільною хвилею падали їй на спину. Я розвернувся й пішов просто до неї, не знаючи, коли знову випаде шанс заскочити Мередіт саму і які ще сюрпризи наготував для нас цей вечір. Звук моїх кроків змусив її підняти голову, на обличчі промайнуло здивування, а тоді я просто впіймав її і поцілував — так палко, як стало духу.

— А це нащо було? — спитала Мередіт, коли я відсунувся.

Вона знала, що вродлива. Не було потреби їй про це говорити.

— Знаєш, ти мене лякаєш до смерті, — промовив я, вчепившись у тканину сукні, щоби втримати Мередіт якомога ближче.

— Тобто?

— Не знаю. Коли я дивлюся на тебе, мені здається, що в сонетах з’являється сенс. Принаймні в найкращих із них.

Хай там яких слів ми обоє сподівалися, це достеменно були не вони. Мередіт зашарілася, а мене раптом охопило легеньке радісне хвилювання — неймовірне, недоречне, геть незрозуміле з огляду на всі події цього вечора. Але вже за мнть воно згасло, наче пломінець свічки, під подувом сумніву.

— Де ти була минулої ночі? — спитав я.

Вона відвела очі.

— Я просто... мені треба було декуди піти.

— Не розумію.

— Я тобі розповім, — промовила вона, неуважно пестячи пучкою пальця мою ключицю. — Сьогодні. Але трохи згодом.

— Гаразд, — мимоволі я замислився, чи буде воно в нас, те «згодом». І що воно взагалі означає, її «згодом». — Тоді згодом.

— Мені треба йти, — Мередіт прибрала мені волосся з чола — зворушливим, лагідним жестом, уже тоді добре мені знайомим і завжди бажаним. Але від хвилювання та поганих передчуттів у мене все одно підтиналися коліна.

— Мередіт, — гукнув я, коли вона рушила до жіночої гримувальні. Вона зупинилася біля дверей. — Того дня, на заняттях... — мені не хотілося цього казати, але зупинитися я був не годен. — Не треба більше так цілувати Джеймса.

Мередіт якусь мить спантеличено дивилася на мене; аж тоді обличчя її набуло жорсткого виразу, й вона поцікавилася:

— А кого саме ти ревнуєш? Його чи мене?

Стиха обурено фиркнувши, вона зникла за дверима, перш ніж я встиг відповісти. У мене ж стиснуло горло. Що я взагалі збирався зробити? Захистити її, попередити — що саме? Я щосили вгатив долонею в стіну; рука заболіла.

Доведеться зачекати. Третя дія добігала кінця; з динаміків було чути, як Колін хапає повітря.

КОЛІН: Поранено мене. Дай обіпрусь. —