Ніби ми злодії

— Не відразу, — відповів Джеймс. — Я тинявся в темряві, наче останній ідіот, кликав його. Потім мені спало на думку, що він міг спуститися до причалу... — він знизав плечима, і цей рух був такий безсилий і безпорадний, що я відчув, як вузол у грудях послабшав, хоча й зовсім трішки. — Тоді я спустився пагорбом до озера, але його не побачив. Дістався до човнарні, просто щоб пересвідчитися, що він зопалу не утнув якоїсь дурниці — ну, у воду не стрибнув, чи що... А коли розвернувся, щоб іти назад, Річард стояв у мене за спиною. Він увесь цей час тягався за мною лісом назирці, наче в якійсь збоченій грі... — тепер Джеймс говорив швидше, немовби всі ті слова, які він тримав у собі кілька місяців, разом ринули назовні. — І я сказав: «От ти де... Ходімо назад, твоїй сестрі зовсім зле». А він мені... Ну, ти розумієш, що він міг мені сказати. Мовляв, «не тобі перейматися моєю сестрою». Л я йому: «Гаразд. Лле всі нервуються. Повертайся, ми все владнаємо». І він знову так на мене глянув... Господи, Олівере, мені цей погляд потім кілька тижнів снився... У нього в очах наче була вся ненависть цього світу. На тебе так колись дивилися?

На мить його, здавалося, охопив той самий знеможливий страх, а потім він похитав головою і повів далі:

— Тоді все й почалося. Він штовхав мене. Він... знущався... — Джеймсів голос знервовано злетів угору, Джеймс потер руки, переступив з ноги на ногу, наче не міг зігрітися. — І він не збирався зупинятися. Як тоді, на Гелловін, — мовляв, давай пограємось. Я не повівся, але від того стало тільки гірше. «Чому ти не даси мені здачі? Не хочеш руки бруднити? А давай-но пограємося, маленький принце, просто пограємося!..» Для нього це була просто гра, але я злякався... я намагався його вмовити, знову запропонував: давай ти повернешся до Замку, поговоримо з Рен... І з Мередіт поговоримо теж, усе владнаємо... І тоді він... він просто... він сказав...

Джеймс затнувся, його обличчя спалахнуло негарним густо-червоним рум’янцем, наче ті слова були настільки брудні, що він просто не годен був їх повторити.

— Джеймсе, що саме він сказав?

Він кинув на мене гострий погляд. Відхилив назад голову, його губи стиснулися в жорстку рівну лінію, очі були темні й бездонні. Схожість із Річардом була разюча; навіть голос був той самий, коли він заговорив:

— «Чому б вам з Олівером просто не визнати, що ви втрі-скалися один в одного, й не дати спокій моїм дівчатам?»

Я дивився на нього. Мені стиснуло горло, липкий холодний страх поволі розповзався кінцівками.

— А я сказав, — провадив далі Джеймс, уже своїм голосом: — «Не знаю, хто тебе переконав у зворотному, але Мередіт тобі не належить, а Рен — тим паче. Упийся хоч до смерті, якщо так кортить. Я йду». Але він мене не пустив.

— Тобто як це — «не пустив»?

— Йому хотілося битися. І він не збирався мене відпускати без бійки. Я спробував його обминути, але він мене схопив і жбурнув просто на двері човнарні. А вони ж крихкі, там усе вже геть спорохніло... Я проломив їх власним тілом, упав на купу якогось мотлоху, що лежав там на підлозі. Л він знову на мене накинувся, і я схопив те, що трапилося під руку... а це виявився багор.

Джеймс затнувся, притиснув долоню до очей, наче хотів стерти цей спогад. У нього тремтіли губи. Він узагалі весь сходив тремом із маківки до п’ят.

— І що потім? — Я не хотів про це питати, не хотів цього знати, не хотів більше чути ні слова.

— А тоді він засміявся, — кволо видихнув Джеймс із-під долоні. Я майже почув наживо цей звук, низький, грізний Річардів сміх, що бринів у темряві. — Він засміявся і спитав: «Hv ж бо, красунчику, ну ж бо, маленький принце, що, слабо?». І знову мене штовхнув. Штовхав аж до краю пірса, повторюючи: «Слабак! Слабак! Ти цього не зробиш!». Я озирнувся, а просто за мною вже була вода, і я міг думати тільки про те, що сталося тоді на Гелловін... Хто б йому цього разу завадив мене втопити? А він не затикався, товкмачив постійно: «Слабак, не зможеш, слабак, слабак, слабак...». І я... — його долоня зісковзнула, затулила рота, очі розширилися від жаху, наче він оце щойно зрозумів, що саме накоїв. — Я не хотів, — тихо застогнав Джеймс із-під долоні. — Не хотів... Але мені було так страшно... і я був такий розлючений...

Я вже бачив, як усе це могло статися. Рвучкий і несамовитий удар. Болючий ривок віддачі. Несподівано гарячі бризки крові в обличчя. Річард ніби у сповільненій зйомці валиться у воду. Нудотний сплеск — і ще нудотніша тиша.

— Олівере, я вважав, що він помер... — промовив Джеймс так тихо, що я заледве чув його. — Присягаюся, я вважав, що він уже мертвий. І не знав, що робити, просто... побіг. Певно, я тоді збожеволів на мить. Помчав до лісу і, мабуть, шастав би там цілу ніч... якби не налетів на Філіппу.

Я заціпенів, ошелешений, вражений.

— Що?!

Він якось розгублено кивнув, наче до пуття не пам’ятав, що було далі.