Ніби ми злодії

Коли він прийшов, я спав горілиць на своєму вузькому ліжку, поринувши в те химерне непозбувне заціпеніння, що так і не минулося ще з часів антракту «Ліра». Відтак відчув чиюсь присутність там, зовні, і повільно сів. Джеймс сидів просто на підлозі перед ґратами, блідий і якийсь ефемерний, наче ганчір’яна лялька, пошита на живу нитку з клаптів світла, споминів та ілюзій.

Я зісковзнув із койки — охоплений раптовою, несподіваною слабкістю — і сів до нього обличчям.

— Я не можу тобі дозволити таке вчинити, — сказав він. — Я не приходив раніше, бо не знав, що робити.

— Ні, — швидко відповів я. Адже я теж зіграв свою роль у цих подіях, правда? Я пішов за Мередіт нагору, не подумавши, що може статися, коли про це дізнається Річард. Я переконав Джеймса залишити Річарда у воді, коли нікому іншому

це не вдавалося. Я сумлінно припустився належної кількості трагічних помилок і не бажав виправдання.

— Будь ласка, Джеймсе, — попросив я. — Не руйнуй те, що я зробив.

Його голос був хрипким і зболеним.

— Олівере, я не розумію, — сказав він. — Чому?

— Ти знаєш чому.

Вдавати, буцімто ми обидва цього не знаємо, мені набридло.

(Не думаю, що він мені пробачив. Після того як винесли вирок, він спершу часто мене навідував. Щоразу просив дозволити йому все виправити. І щоразу я відмовлявся. Тоді вже я зрозумів, що виживу у в’язниці, тихо вестиму зворотний відлік днів, аж доки не спокутую всіх своїх гріхів. Але його душа була м’якшою і занурилася в гріх по маківку — я сумнівався, що він би тут вижив. Мою відмову він сприймав щоразу болісніше. Востаннє Джеймс прийшов за шість років після суду: до того я не бачив його шість місяців. Він здавався старшим, хворим, виснаженим.

— Олівере, благаю, — промовив він. — Я більше так не можу.

Я знову відмовився. Він потягнувся до моєї руки, що лежала на столі, поцілував її і розвернувся, щоб піти геть. Я спитав, куди він тепер, і він сказав:

— До пекла. До Дель Норте. Нікуди. Не знаю.

Судовий процес виявився милосердно коротким. Філіппу, Джеймса й Александра тягали свідчити, а Мередіт відмовилася сказати бодай слово — ані на мій захист, ані проти мене. На всі запитання вона давала одну й ту саму безглузду відповідь: «Я не пам’ятаю». Щоразу, коли я бачив її, моя рішучість давала тріщину. На інші знайомі обличчя я намагався взагалі не дивитися. Батьки Рен і Річарда. Дія і мама — з набряклими, заплаканими обличчями, такі далекі. Коли настала моя черга зробити заяву, я зачитав своє письмове зізнання без жодних емоцій, нічого не додаючи, — наче це був іще один монолог, який я вивчив напам’ять. Наприкінці всі, здавалося, чекали на вибачення, але тут я нічим не міг їм зарадити. Що я міг сказати? «А цю, пітьмою зроджену, личину // Я заберу — мені належить він»[124].

Ми зійшлися на вбивстві другого ступеня (з додатковим терміном за перешкоджання правосуддю), перш ніж присяжні винесли свій вердикт. Автобус відвіз мене за кілька кілометрів на південь у глибину штату. Я здав одяг та особисті речі й почав відбувати десятирічний термін того ж дня, коли в Деллекері завершився навчальний рік.

Колборнове обличчя було останнім знайомим, яке я побачив, перш ніж почалося моє ув’язнення.

— Знаєш, іще не пізно, — сказав тоді він. — Якщо є інша версія подій, яку ти захочеш мені розповісти...

Хоч як це було дивно, я раптом захотів віддячити йому за те, що він відмовлявся мені вірити.

— Сам я людина досить-таки порядна, — визнав я, — а й то можу себе обвинуватити в такому, що й навіщо тільки мене мати привела?! Я надто гордий, мстивий, самолюбний. У мене напохваті більше гріхів, ніж думок, щоб їх обміркувати, уяви, щоб їх втілити, часу, щоб їх здійснити. І навіщо тільки такі людці, як я, повзають між небом і землею? Усі ми пройдисвіти несосвітенні. Не йми віри нікому з нас[125].

ЕПІЛОГ

Завершуючи свою розповідь, я відчуваю, що з мене ніби витекло життя — наче впродовж кількох останніх годин я спливав кров’ю, а не словами.

— Я все сказав. І рота я віднині // Вже не відкрию[126], — кажу я Колборнові.

Я відвертаюся від вікна Вежі й, намагаючись не дивитися йому в очі, повз нього йду до сходів. Слідом за мною він у шанобливій тиші спускається до бібліотеки. Там на нас чекає Філіппа, вона сидить на канапі, на колінах — розгорнута «Зимова казка». Вона піднімає голову, і в скельцях її окулярів відбивається надвечірнє світло. Коли я бачу Філіппу, на серці в мене трохи легшає.