Ніби ми злодії

— Ось вже й день, — звертається вона до Колборна. — Та, певне, ви подробніше хотіли б // Дізнатися про есе[127].

— Ну, від Олівера мені нічого більше й не треба, — озивається він. — Він підтвердив деякі мої давні підозри.

— І що, вам тепер спокійніше спатиметься, коли однією таємницею поменшало?

— Щиро кажучи, не знаю. Я гадав, якесь логічне завершення зробить усе це... стерпнішим. Але тепер уже в цьому не певен...

Я неквапом відходжу на інший кінець кімнати, дивлюся на довге чорне підпалене місце на килимі. Тепер, розповівши все Колборнові, почуваюся якимось розгубленим. У мене більше не залишилося нічого свого, навіть таємниць.

Мене гукають на ім’я, примушуючи озирнутися.

— Олівере, ти не проти ще одного, останнього запитання? — питає Колборн.

— Можете питати, — кажу я. — Але не обіцяю, що відповім.— Справедливо, — він кидає погляд на Філіппу, потім знову дивиться на мене. — Що ти робитимеш далі? Мені просто цікаво. Що тепер?

Відповідь настільки очевидна, що я здивований, чому йому це не спало на думку. Спершу я вагаюся, мені не хочеться ділитися ще й цим. Аж тоді я зустрічаюся поглядом із Філіппою і розумію, що їй теж цікаво.

— Ну, взагалі-то я маю поїхати до сестри — ви ж пам’ятаєте Лію? Вона вчиться в аспірантурі в Чикаго, — кажу я. — Я не звинувачуватиму інших членів родини, якщо вони не захочуть мене бачити. Але найдужче — ви маєте це знати, — найдужче у світі я хочу зустрітися з Джеймсом.

І тоді відбувається щось дивне. Я сподівався побачити на їхніх обличчях обурення, але його немає. Натомість Колборн озирається на Філіппу, у його розширених очах — тривога. Філіппа виструнчується на своїй канапі й застережно здіймає руку, не даючи йому заговорити.

— Піп? — питаю я. — Що сталося?

Вона повільно підводиться, розгладжуючи невидимі брижі на джинсах.

— Є дещо, чого я тобі не розповіла.

Я сковтую, тамуючи нестримне бажання кинутися геть із кімнати й ніколи не дізнатися, що саме вона зараз збирається сказати. Але натомість залишаюся на місці — страх того, що незнання виявиться ще гіршим, просто паралізує мене.

— Я боялася, що, якщо розповім тобі, поки ти там, ти не захочеш виходити, — каже вона. — Тому чекала.

— Що саме розповіси? — питаю я. — Що саме?

— Ох, Олівере... — видихає Філіппа; її голос зараз — наче віддалене відлуння себе самого. — Мені так шкода. Джеймса більше немає.

Світ іде мені з-під ніг. Рука насліпо хапається за полицю поруч, шукаючи бодай якогось опертя. Я роздивляюся підпалину на килимі, намагаюся почути стукіт власного серця — і не чую анічогісінько.

— Коли?.. — оце й усе, що мені вдається видушити.

— Чотири роки тому, — стиха каже вона. — Уже чотири роки.

Колборн стоїть, похнюпившись. Чому? Йому що, соромно, що він витягнув із мене цю історію, хоча весь цей час знав, а я — ні?

— Як це сталося? — питаю я.

— Повільно. Це все провина, Олівере, — каже вона. — Провина його вбивала. Як гадаєш, чому він припинив тебе навідувати?

У її голосі чути розпач, але жалощів до неї в мені немає. Для них просто не залишилося місця. І для гніву також. Є лише катастрофічне відчуття втрати. Філіппа веде далі, але я її майже не чую.

— Ти ж знаєш, яким він був. Якщо ми відчували все вдвічі сильніше, то він —учетверо.

— Що він із собою зробив? — питаю я.

Голос у неї тихий-тихий. Ледь чутний.

— Втопився, — каже вона. — Він втопився. Господи, Оліве-ре, мені так шкода! Я хотіла тобі розповісти, коли це сталося, але так боялася, що ти можеш щось утнути... — і зараз вона боїться цього не менше, я це бачу. — Мені так шкода...

Я розчавлений. Спустошений.

Раптом мені здається, що в кімнаті нас четверо. Уперше за десять років я дивлюся на крісло, яке завжди було Річардовим, і бачу, що воно не порожнює. От він, Річард, сидить на своєму місці, відкинувшись на спинку, зі своєю лев’ячою зарозумілістю. Він дивиться на мене з тонкою, наче бритва, посмішкою, і я розумію, що це саме воно — denouement, удар у відповідь, остаточний фінал, на який він чекав. Річард затримується рівно настільки, щоб я встиг помітити тріумфальний блиск у його напівзаплющених очах; аж тоді зникає.

— Ну що ж... — вимовляю я, зібравшись на силі. — Тепер я знаю.

Більше не кажу ані слова аж до нашого прощання з Колборному Холлі. День добіг кінця, і, поки ми повертаємося лісом, настає ніч, щоб закоркувати нас у темряві. Небо сьогодні беззоряне.

— Олівере, — каже Колборн, коли ми знову опиняємось у затінку Холла. — Мені прикро, що сьогодні все так завершилося.

— Є чимало всього, через що мені теж прикро.

— Якщо я можу для тебе щось зробити... Ну, ти знаєш, як мене знайти, — він дивиться на мене не так, як дивився до того, і я розумію, що він нарешті пробачив мене — тепер, коли дізнався правду.

Він простягає руку, і я її приймаю. Потиск. І ми рушаємо кожен власним шляхом.

Філіппа чекає на мене біля автівки.

— Відвезу тебе куди скажеш, — каже вона. — Лишень пообіцяй, що мені не доведеться хвилюватися.

— Ні, — відповідаю я. — Не доведеться. Хвилювань нам уже вистачило на ціле життя, тобі не здається?