Ніби ми злодії

Подальші вистави «Ліра» скасували. Скориставшись малою, яку я намалював у Волтоновому записнику, Колборн провів п’ятьох полісменів з ліхтариками у підвал, і там вони зламали дверцята на моїй шафці за допомогою болторіза й лома. І отримали викривальні докази, всуціль вкриті моїми відбитками.

— А от тепер, — холодно звернувся до мене Колборн, — саме час викликати адвоката.

Ніякого адвоката в мене, певна річ, не було, тому мені його надали. У тому, що це вбивство, сумнівів не було, залишалося хіба що з’ясувати, як саме його кваліфікувати. Моя адвокатка пояснила: найкраще, що ми зараз можемо зробити, — це наполягати на перевищенні меж необхідного самозахисту замість убивства другого ступеня. Я кивнув і нічого не сказав. Від дзвінка рідним відмовився. Якщо вже мені й хотілося з кимось поговорити, то точно не з ними.

У понеділок уранці оголосили мій новий статус: затриманий на стадії досудового розслідування. Утім, до в’язниці поки що не відрядили. Я залишався в Броудвотері, тому що (як заявив Колборн), якби мене перевели до більшої установи з більшою кількістю в’язнів, до суду я навряд чи дожив би. Мені ж натомість здавалося, що він просто зволікає. Навіть після того, як я віддав йому власноруч написане зізнання, Колборн, схоже, так до кінця й не повірив мені. Урешті-решт, до ДИМу він тоді приїхав, щоб заарештувати Джеймса на підставі відомостей, які Надійшли від «анонімного джерела». Себто, я так розумію, від Мередіт.

Мабуть, через те, що Колборна й досі гризли сумніви, він дозволив мені таку кількість побачень. Першими прийшли Філіппа й Александр. Вони пліч-о-пліч опустилися на лавку по той бік ґрат.

— Господи, Олівере... — промовив Александр, щойно мене побачивши. — Що, в біса, ти тут робиш?!

— Просто... чекаю.

— Я не це мав на увазі.

— Ми розмовляли з твоєю адвокаткою, — втрутилася Філіппа. — Вона попросила мене виступити в суді, свідком захисту, який має дати тобі характеристику.

— А мене — ні, — докинув Александр, кутики його вуст смикнулися в сумовитій усмішці. — Через проблеми з наркотою.

— Ого... — я глянув на філіппу. — То як, виступиш?

Вона схрестила руки на грудях, щільно обхопивши себе за плечі.

— Не знаю. Я тебе ще не пробачила.

Я провів пальцем по одному з прутів ґрат, що розділяли нас.

— Мені дуже шкода.

— Ти ж гадки не маєш, так? Не уявляєш навіть, що ти накоїв... — Філіппа похитала головою, очі в неї були розлючені й невблаганні. І голос, коли вона знову заговорила, пролунав так само. — Мій батько за ґратами, відколи мені виповнилося тринадцять. Тебе там просто живцем з’їдять.

Я не наважувався глянути на неї.

— Але чому? — спитав Александр. — Чому ти це зробив?

Я знав, що він питає не про те, чому я вбив Річарда. А тому зіщулився на своєму тапчані, обмірковуючи запитання.

— Це яку «Ромео і Джульєтті», —урешті-решт сказав я.

Філіппа нетерпляче фиркнула й спитала:

— Це ти зараз про що?

— «Ромео і Джульєтта», — повторив я, нарешті наважившись глянути на них. Александр сидів, важко спираючись на стіну. Філіппа розлючено дивилася на мене. — Ви змінили б фінал, якби у вас була така можливість? Що, якби Бенволіо вийшов уперед і сказав: «Це я вбив Тібальта. Це зробив я»?..

Філіппа похнюпилася, запустила розчепірені пальці у волосся.

— Ти дурень, Олівере, — сказала вона.

Із цим годі було сперечатися.

Вони приходили ще кілька разів. Просто побалакати. Розповісти мені, що відбувається в Деллекері. Повідомити, коли про те, що сталося, дізналася моя родина. Філіппа виявилася єдиною, хто наважився поспілкуватися з моєю матір’ю телефоном. Мені самому на це забракло духу. Ані батько, ані Керолайн зі мною не зв’язувалися; утім, ні на що інше я й не сподівався. Якось уранці біля поліційного відділка Колборн побачив Лію; вона ридала й жбурляла каміння в стіну. (З Огайо вона втекла поночі, так само, як і я колись.) Він привів її до мене на побачення, але сестра розмовляти зі мною не стала. Просто сиділа на лаві, дивилася на мене й кусала нижню губу до крові. Я намагався перепросити в неї цілісінький день, але це було намарно, й увечері Колборн посадовив її на автобус додому. Волтон, запевнив він мене, зателефонував моїм батькам і повідомив, куди поділася їхня донька.

Мередіт я не бачив аж до суду, хіба чув дещо про неї від Ллександра з Філіппою, а ще від своєї адвокатки. Мабуть, мені належало знемагати від бажання все пояснити, але що саме я їй сказав би? Відповідь вона вже отримала — на те останнє запитання, яке тоді поставила. Але я часто про неї думав. Частіше, ніж про Фредеріка, Ґвендолін, Коліна або декана Голіншеда. Про Рен я зовсім не міг думати. І авжеж, єдиним, кого я насправді хотів бачити, був Джеймс.

Він прийшов за кілька днів по тому, як мене затримали. Я сподівався, що він з’явиться раніше, але, як пояснив

Александр, це був перший день, коли він узагалі спромігся зішкребти себе з підлоги.