Ніби ми злодії

— Радше на десять життів.

Я прихиляюся до автівки поряд із нею, і ми довго стоїмо, споглядаючи Холл. Герб Деллекера дивиться на нас зверху вниз у всій своїй оманливій величі.

— Все це вже забуте? — питаю я. — Забута днів шкільних невинна дружба?[128]

Мені цікаво, чи Філіппа упізнає цитату. Колись цю репліку вимовляла саме вона — у ті безтурботні часи третього курсу, коли всі ми вважали себе непереможними.

— Ми ніколи цього не забудемо, — озивається вона. — І саме це — найгірше.

Я копаю землю носаком черевика.

— Є дещо, чого я все ж таки й досі не розумію.

— Що саме?

— Якщо ти весь цей час знала, то чому нікому нічого не розповіла?

— Господи, Олівере, хіба ж це не очевидно? — вона знизує плечима, коли я не відповідаю. — ...Ви всі були єдиною моєю родиною. Та я власноруч уколошкала б Річарда, якби вважала, що це вас захистить!

— Це я розумію, — кажу, а в голові крутиться думка про те, що, якби це й справді зробила вона, нам би цс точно минулося. І справді, це міг зробити будь-хто з нас. — Але я про себе, Піп. Чому ти мені не розповіла?

— Я знала тебе краще, ніж ти сам, — відповідає вона, і я чую в її голосі смуток десятирічної витримки. — Я страшенно боялася, що ти зробиш саме тс, що врешті-решт і зробив.

Моє мучеництво годі було назвати шляхетним. Я не наважуюся підвести очі на Філіппу, мені соромно за всі ті рани, що я завдав — наче той смертник з бомбою, примотаною до грудей, який, збираючись підірвати себе, не подумав про супутні збитки.

— Як Фредерік і Ґвендолін? — питаю я, квапливо хапаючись за легшу тему. — Геть забув запитати.

— Ґвендолін анітрохи не змінилася, — каже Філіппа з тінню усмішки, яка зникає, ледь з’явившись. — Хіба що, як мені здається, тепер вона тримає зі студентами певну дистанцію.

Я киваю, не коментуючи почуте.

— А Фредерік?

— Він ще викладає, але здав, — відповідає вона. — Йому це важко далося. Усім нам. Але інакше мене б не покликали на посаду режисерки, тож, мабуть, усе не так і погано.

— Мабуть, — порожньою луною озиваюся я. — А Каміло як?

Я не знаю, коли в них усе почалося, але підозрюю, що на День подяки на четвертому курсі. Це ж як ми були зайняті собою, що нічогісінько не помітили...

Вона усміхається — ледь-ледь, провинно.

— Він зовсім не змінився. Що два тижні, коли я повертаюся додому, питає про тебе.

Ми ненадовго замовкаємо, і я майже прощаю її. Що два тижні...

— Ти вийдеш за нього? — питаю я. — Уже стільки часу минуло...

— От і він так каже. Ти ж приїдеш на весілля? Мені ж треба, щоби хтось вів мене до вівтаря.

— Тільки якщо церемонію вестиме Голіншед.

Либонь, вона сподівалася якоїсь чіткішої обіцянки. Але цієї обіцянки вона не отримає. Джеймса немає, і я більше ні в чому на цім світі не впевнений.

Ми деякий час мовчки стоїмо пліч-о-пліч. Потім вона говорить:

— Уже пізно. Куди тебе відвезти? Ти ж знаєш, що можеш залишитися в нас?

— Ні, — кажу я. — Дякую. Хіба що підкинь до автовокзалу.

Ми сідаємо в автівку й мовчки вирушаємо.

У Чикаґо я не був десять років, і в мене йде доволі багато часу на те, щоб знайти будинок, адресу якого знехочу записала мені Філіппа. Це виявляється доволі скромний, але елегантний міський маєток, який свідчить про гроші, успіх і бажання, щоб власницю ніхто не турбував. Перш ніж постукати у двері, я довго стою на тротуарі, дивлюся на вікно спальні, де сяє м’яке біле світло. Минуло сім років відтоді, як я востаннє її бачив. Вона навідала мене один-єдиний раз, щоб сказати, що нікого я своїм вчинком не обдурив. Принаймні її — точно ні.

— Той клапоть у шафці, — сказала Мередіт тоді. — Він не від твоєї сорочки, тієї ночі ти був у іншій. Я це точно знаю.

Я вдихаю якнайглибше (власні легені й досі здаються якимись замалими) і стукаю. Стоячи на ґанку в теплих літніх сутінках, розмірковую, чи, бува, Філіппа її не попередила.

Коли Мередіт відчиняє двері, очі в неї вже мокрі. Вона навідліг дає мені ляпаса, і я покірно приймаю удар. Я заслуговую навіть на гірше. Видавши тихий звук зболеного задоволення, вона прочиняє двері достатньо широко, щоби впустити мене до будинку.

Мередіт така ж бездоганна, якою я її запам’ятав. Волосся в неї зараз коротше, але лише трішечки. Одяг вона тепер носить хіба що на дещицю не такий обтислий. Ми наливаємо собі вина, але не п’ємо. Вона сидить у кріслі у вітальні, а я — на канапі поруч, і ми розмовляємо. Кілька годин поспіль. У нас накопичилося десять років невисловленого.

— Пробач, — кажу я, коли западає пауза, достатньо довга задля того, щоб нарешті наважитися. — Знаю, я не маю права про це питати, але... те, що сталося у вас із Джеймсом на заняттях у Гвендолін, — воно колись траплялося поза сценою?

Вона киває, не дивлячись на мене.

— Дише один раз, одразу після того. Ми вважали, що кожен вирушив у власних справах, але потім я зайшла до музичної зали, а він був там. Я хотіла була відразу вий ти, але він мене схопив, і ми...

Я знаю, що тоді сталося, їй навіть не треба мені цього розповідати.