Ніби ми злодії

— Йому доводиться переробляти свої промови щонайменше кожні чотири роки, — озвався я пошепки. — Хіба ж годиться його звинувачувати?

— У Деллекері я закликаю вас жити сміливо, — вів Голіншед. — Творіть, припускайтеся помилок і ні про що не шкодуйте. Ви опинилися в Деллекері, тому що для вас існувало дещо важливіше за гроші, за усталені порядки, за успішність в освіті, яку можна виміряти в балах. Я без жодних вагань кажу вам, що ви надзвичайні. Проте... — обличчя його спохмурніло, — наші сподівання щодо вас цілком і повністю відповідають вашому величезному потенціалу. Ми очікуємо від вас цілеспрямованості. Ми очікуємо відданості. Ми очікуємо, що ви нас вразите. І ми дуже не любимо, коли нас розчаровують!

Його слова прогриміли на всю залу й повисли в повітрі, наче хмара духмяної пари — невидима, проте добре відчутна. Він дозволив неприродній тиші тривати незвично довго, а тоді раптом рвучко відсунувся назад від кафедри й промовив:

— Дехто з вас долучився до нас уже наприкінці епохи, і коли ви вийдете звідси, то потрапите не лише до нового десятиріччя, до нового століття, а й до нового тисячоліття. Ми збираємося докласти максимум зусиль, щоб підготувати вас до цього. Майбутнє — безмежне, безкрає, сповнене можливостей, але воно небезпечне. Хапайтеся за кожну можливість, яку ви маєте, і тримайтеся за неї, щоб вас не віднесло назад до моря.

Погляд його безпомильно зупинився на нас, четвертому курсі театрального.

— В ділах людей приплив є і відплив.

Приплив нас мчить до успіху, з відпливом

На човен наш чекає мілина.

І доки ми на гребені у хвилі,

Повинні ми пливти до перемоги, Щоб щастя не прогавити[24].

Не марнуйте ані миті, леді й джентльмени, — Голіншед замріяно всміхнувея, а тоді глянув на годиннику себе на зап’ястку. — До речі, стосовно проґавленого щастя. Там, нагорі, чекає величезний торт, який треба знищити. Приємного вечора!

Він зійшов зі сцени, перш ніж присутні встигли нагородити його оплесками.

СЦЕНА ВОСЬМА

Минув тиждень, допоки сталося ще бодай щось цікаве. Після заняття у Фредеріка (під час якого ми обговорювали тонку межу між гомосоціальним і гомоеротичним у сумнозвісній «сцені в наметі», балансуючи між веселощами й зніяковінням) ми разом спускалися сходами, нарікаючи на голод. У їдальні — колись тут була обідня зала родини Деллекерів — під час обідньої перерви було велелюдно, але наш звичний столик порожнював, чекаючи на нас.

— Помираю з голоду, — оголосив Александр, накинувшись на вміст своєї тарілки попри те, що решта ще не встигла навіть зайняти місця. — Мене від такої кількості цього бісового чаю вже нудить.

— Можливо, якби ти поснідав, то не нудило б, — озвалася Філіппа, з огидою споглядаючи, як він напихає рота товченою картоплею.

Річард прийшов останнім. У руці в нього був уже розпечатаний конверт.

— Там пошта прийшла, — промовив він і сів між Мередіт і Рен скраю столу.

— Нам усім? — спитав я.

— Мабуть, що так, — відповів Річард, не піднімаючи на мене очей.

— Піду принесу, — зголосився я.

Коли я звівся, дехто з компанії пробурмотів «дякую*. Наші поштові скриньки були у віддаленому куті їдальні. Спочатку я знайшов власне прізвище на стіні, що складалася з маленьких дерев’яних чарунок. Найближче до мене була скринька Філіппи, потім Джеймса, а решта були розкидані за абеткою. У всіх знайшлися однакові квадратні конверти, на яких дрібним вишуканим Фредеріковим почерком були написані наші імена. Я відніс їх до столу й роздав.

— І що це таке? — спитала Рен.

— Не знаю, — відповів я. — Ще ж наче зарано для завдань проміжного іспиту зі сценічного мовлення, хіба ні?

— Ні, це не вони, — озвалася Мередіт, яка вже розпечатала листа. — Це «Макбет».

Усі негайно замовкли й заходилися відкривати власні конверти.

Щороку в Деллекері проводилося кілька традиційних заходів. Поки надворі було тепло, студенти образотворчого факультету відтворювали крейдою на асфальті «Зоряну ніч» Ван Гога. У грудні філологи влаштовували читання «Ночі перед Різдвом» латиною. Студенти філософського факультету що-січня будували корабель Тесея, а в березні проводили конференцію; факультет інструментальної і хорової музики на Валентинів день давав «Дона Жуана», а танцюристи щоквітня — «Весну Священну» Стравинського. Студенти театрального на Гелловін ставили сцени з «Макбета» і фрагменти з «Ромео і Джульєтти» на різдвяний карнавал. Перший, другий і третій курси до цього майже не залучали, тому я гадки не мав, як саме розподіляють ролі.

Я зламав печатку на своєму конверті й витяг звідти листівку, на якій було сім рядків, виведених дрібним Фредеріковим почерком.

Будь ласка, гелловінської ночі чекайте на початку стежки за чверть північ.

Підготуйтеся до сцени ІІІ дії І і сцени І дії IV

Ви гратимете БАНКО.