Ніби ми злодії

Коли ми увійшли, Фредерік був уже на місці. Він саме викотив дошку з химерної маленької комірки, що вмостилася між книжковою полицею та безносим бюстом Гомера у віддаленому кінці галереї. Я чхнув, а Джеймс промовив:

— Доброго ранку, Фредеріку.

Той озирнувся на нас.

— Джеймсе. Олівере. Як приємно вас бачити. Ну що, задоволені розподілом ролей?

— Цілком і повністю, — відповів Джсймс, хоча в голосі його прозвучала журлива нотка, яка мене спантеличила. Сумувати через те, що гратимеш Брута?.. Аж тоді я згадав його зізнання, почуте позаминулої ночі, — що йому, мовляв, кортить урізноманітнити акторське портфоліо.

— Коли перша репетиція? — спитав він.

— У неділю, — підморгнув Фредерік. — Ми вирішили, що варто дати вам тиждень на те, щоб оговтатися.

Четвертий курс жив у замку без нагляду і мав сумнозвісну схильність до зловживань, тож усі звикли до того, що на початку року саме цей курс влаштовує якусь бучну вечірку. Ми запланували її на п’ятницю. Фредерік і Ґвендолін, ба навіть декан Голіншед знали про це, але шляхетно вдавали, буцімто навіть гадки не мають.

Нарешті до галереї увійшли Річард із Мередіт, і ми з Джеймсом квапливо кинули речі на стіл. Я знову чхнув, витер носа чайною серветкою і глянув у вікно. Кампус топився в сонячному світлі, поверхня озера йшла брижами під легеньким вітерцем. Річард і Мередіт сіли на диванчик, залишивши Александрові й Філіппі канапу. Про те, де сяде Рен, вони не подумали — утім, вона зазвичай залюбки, наче дитина в очікуванні казки, влаштовувалася просто на підлозі.

Фредерік наливав чай на буфеті, і в кімнаті як завше пахло крейдою, лимоном і Цейлоном. Наповнивши вісім філіжанок, — чаювання під час занять у Фредеріка було обов’язковим, мед заохочувався, але молоко й цукор проносили контрабандою, — він розвернувся й промовив:

— З поверненням!

Фредерік підморгнув нам, геть-чисто маленький книжковий Санта.

— Мені сподобалося те, що ви показали вчора на прослуховуваннях. Я з нетерпінням очікую, коли ми з вами почнемо знову працювати цього семестру... — Він віддав першу філіжанку Мередіт, яка передала її Річардові, а той — Джеймсо-ві... аж доки вона не опинилася в Рен.

— Четвертий рік навчання. Рік трагедії, — виголосив Фредерік велично, коли таця спорожніла, а в кожного опинилися філіжанка й блюдечко. (Пити чай з кухлів, як він часто нагадував нам, — це все одно, що дудлити якісне вино з пластинок.) — Я втримаюся від закликів ставитися до трагедії серйозніше, ніж до комедії. Взагалі-то комедія має бути для персонажів просто-таки смертельно серйозною, бо інакше глядачам не буде смішно. Але про це ми поговоримо якось іншим разом...

Він узяв з таці філіжанку, зробив ковток і знову поставив її на місце. Фредерік ніколи не проводив заняття за столом чи за кафедрою, натомість походжав перед дошкою.

— Цього року ми зосередимося на трагічних п’єсах Шекспіра. Як гадаєте, що саме ми вивчатимемо?

Я чхнув, наче відповідаючи на його запитання, а за мить усі почали озвучувати свої міркування.

АЛЕКСАНДР: Джерела сюжету.

ФіЛІППА: Структуру.

РЕН: Систему образів.

МЕРЕДІТ: Конфлікт, внутрішній і зовнішній.

Я: Долю й свободу волі.

ДЖЕЙМС: Трагічного героя.

РІЧАРД: Трагічного лиходія.

Фредерік здійняв руку, зупиняючи нас.

— Добре. Так, — промовив він. — Так, усе те, що ви перелічили. Ми, авжеж, розглянемо всі п’єси, і проблемні, з «Троїлом і Крессідою» включно, також. Але, певна річ, почнемо ми з «Юлія Цезаря». Отже, запитання: чому «Юлій Цезар» — це не історична хроніка?

Джеймс відповів першим, із властивим йому академічним завзяттям.

— Тому що історичні хроніки — це коли йдеться про історію Англії.

— Так, авжеж, — кивнув Фредерік і знову покрокував вздовж дошки. Я шморгнув носом, розмішав чай і, відкинувшись на спинку стільця, приготувався слухати.

— Більшість трагедій має якісь історичні елементи, але до історичних хронік, як цілком слушно зауважив Джеймс, ми відносимо п’єси про історію Англії, названі за іменами британських монархів. А як щодо інших причин? Що насамперед робить «Цезаря» саме трагедією?

Мої однокурсники зацікавлено ззирнулися, але висувати першу гіпотезу, ризикуючи помилитися, ніхто не бажав.

— Ну... — зважився я, коли ніхто так і не заговорив. Голос мій звучав гугняво через закладений ніс. — У кінці п’єси більшість головних героїв гине, але Рим стоїть і надалі, — я затнувся, намагаючись якнайкраще сформулювати свою думку. — Я вважаю, що п’єса більше про людей, ніж про політику. Ну, тобто вона, авжеж, про політику, але, якщо порівняти... ну, не знаю... наприклад, з «Генріхом VI», де всі постійно б’ються за трон, «Цезар» більше про особистостей. Про персонажів, про те, хто вони, а не лише про те, хто зараз при владі...

Я знизав плечима, не впевнений, чи мені вдалося бодай почасти пояснити свою думку.

— Так, гадаю, Оліверові вдалося дещо намацати... — заговорив Фредерік. — А тепер, з вашого дозволу, я поставлю ще одне запитання. Що важливіше: те, що Цезаря вбили, чи те, що зробили це його найближчі друзі?