Ніби ми злодії

Запитання було не з тих, що потребують відповіді, тому всі промовчали. Я раптом збагнув, що Фредерік дивився на мене з тією гордою батьківською прихильністю, якою зазвичай удостоював тільки Джеймса. Останній, коли я глянув на нього понад столом, підбадьорливо мені всміхнувся.

— От саме в цьому, — заговорив Фредерік, — полягає сутність трагедії.

Він обвів нас поглядом, склавши руки за спиною, у скельцях його окулярів відбивалося полуденне сонце.

— Отже... Починаємо?

Він відвернувся до дошки, узяв шматок крейди з таці й заходився писати.

— Дія перша, сцена перша. Вулиця. Ми бачимо трибунів і простолюд. Як гадаєте, що важливе для нас у цій сцені? Швець змагається в дотепах із Флавієм та Маруллом і під час подальших запитань презентує нам нашого героя-тирана...

Ми квапливо порпалися в сумках, шукаючи зошити й ручки, поки Фредерік провадив далі. Ми записували чи не кожне його слово. Сонце зігрівало мені спину, ніздрі лоскотав гірко-солодкий аромат чорного чаю. Я крадькома зиркав на однокурсників, які писали, слухали, час від часу ставили запитання, і вражено думав, як мені пощастило опинитися серед них.

СЦЕНА СЬОМА

Загальні збори за традицією проводилися в декорованій золотавими блискітками музичній залі дев’ятого вересня, у день народження Леопольда Деллекера. (Він перебрався на північ із Чикаго й збудував цей маєток у 1850-х. На академію будівля перетворилася лише пів століття по тому, коли дбати про неї виявилося задорогим задоволенням для родини Деллекерів, чисельність якої стрімко зменшувалася.) Якби старигань Леопольд якимось чином спромігся уникнути смерті, сьогодні йому б виповнилося сто вісімдесят сім років. Нагорі, в актовій залі, чекав величезний торт саме з такою кількістю свічок — його мали нарізати й пригостити студентів і викладачів після вітальної промови декана Голіншеда.

Ми влаштувалися ліворуч від проходу, в самісінькому центрі довгого ряду, що його також займали другий і третій курси. Студенти театрального, найгаласливіші, найреготливіші, сиділи за студентами відділення інструментальної і хорової музики (ті трималися відсторонено і, схоже, всерйоз намагалися відповідати загальній думці, що саме вони — найспокійніші й найнеприступніші зусіх деллекерівських факультетів). Студенти з хореографії (збіговисько недогодованих, схожих на лебедів створінь) сиділи за нами. По той бік проходу влаштувалися студенти з факультету образотворчого мистецтва (їх можна було легко впізнати за нестандартними зачісками та одягом, завжди зашмарованим фарбами й гіпсом), філологи (ці спілкувалися одне з одним — а інколи з іншими також — майже винятково давньогрецькою та латиною) і студенти філософського факультету (найхимерніші, але водночас найдотепніші, адже кожну розмову вони сприймали як соціальний експеримент і вимахувалися словиськами на кшталт «гілозоїзм»[23] і «співставність», наче для всіх довкола вони були так само зрозумілими, як «доброго ранку»). Викладачі влаштувалися на стільцях, виставлених на сцені довгим рядом. Фредерік і Ґвендолін сиділи поруч, наче літнє подружжя, стиха перемовляючись із сусідами.

Загальні збори були одним з тих рідкісних випадків, коли всі ми поєднувалися в єдине ціле — морс людей у формі, колір якої в нас заведено було називати «деллекерівським синім», бо ніхто не хотів називати його павичевим. Авжеж, носити офіційні кольори академії нас ніхто не примушував, але майже всі були вбрані в однакові сині светри з гербом, гаптованим ліворуч на грудях. Більша версія цього ж родинного герба прикрашала штандарт за сценою — білий андріївський хрест на блакитному тлі, довгий золотий ключ і гостре чорне перо, схрещені на кшталт мечів на передньому плані. Під ними було виведено девіз: Per aspera ad astra. Мені траплялося чути різні переклади, але найбільше до вподоби припав варіант «Крізь терни до зірок».

Як завжди, саме з цього почав свою промову на загальних зборах декан Голіншед.

— Добрий вечір усім. Per aspera ad astra.

Він ступив на сцену з-за лаштунків, прожектор підсвітив його обличчя, і всі ми принишкли.

— От і початок ще одного року. Присутнім тут першокурсникам просто скажу: ласкаво просимо! Ми раді, що ви тепер з нами. Другий, третій і четвертий курси — з поверненням. І вітання!

Голіншед був дивним — високий, але сутулий; тихий, але владний. У нього був масивний гачкуватий ніс, тонке мідяно-руде волосся й маленькі окуляри в прямокутній оправі — скельця такі товсті, що очі за ними здавалися втричі більшими, ніж були насправді.

— Якщо сьогодні ввечері ви сидите в цій залі, — провадив він далі, — це означає, що вас прийняли до славетної родини Деллекера. Тут у вас з’явиться чимало друзів і, можливо, кілька ворогів. Не дозволяйте цій останній перспективі вас залякати — якщо ви не нажили ворогів, значить, ви жили надто обачно. А саме від цього я й хочу вас застерегти.

Він помовчав кілька секунд, ніби обмірковуючи щойно промовлені слова.

— Щось його кудись не туди понесло... — пробурмотів Александр.