Ніби ми злодії

— Не треба називати мене шефом, — озвався Колборн; судячи з того, як він при цьому зітхнув, таке зауваження йому доводилося робити вже не вперше. — Я не шеф. І нічого тут не чіпай.

Волтон пішов до вікна, на ходу стягуючи рукавички, підчепивши зубами за пучки пальців. Відтак запхав їх до кишені. Мені майнуло: цікаво, а пірс йому звідти видно?

ВОЛТОН: А в них до цього студенти гинули?

КОЛБОРН: Та якась танцівниця вкоротила собі віку, ще років десять тому. Дізналася, що не пройшла на четвертий курс, пішла до себе в кімнату й порізала вени.

ВОЛТОН: Господи!..

КОЛБОРН: Я її тут бачив. Гарненька. Така вся... наче паперова лялечка. Журналісти тоді ніби сказилися, звинувачували академію, що, мовляв, «доводить студентів до розпачу».

ВОЛТОН: То з цим хлопом та сама історія?

Колборн розвернувся на місці, узявся попід боки; обличчя в нього було зосереджене й задумливе.

— Ні. Він, наскільки я зрозумів, був тутешньою зіркою. Бачив у місті здоровезні червоні афіші? «Я — Цезар»?

— Так.

— То ж оце він.

— Стрьомний якийсь перець, — зауважив Волтон.

Колборн кивнув.

— Дітлашня про це ані пари з вуст, але в мене таке враження, що не всі його любили.

— Навіть так? — Волтон звів руду брову.

— Еге ж.

Волтон насупився, дивлячись на Колборна.

— То ось чому ми тут? — спитав він. — А я гадав, що справу вже офіційно визнали нещасним випадком...

— Отож... — обличчям Колборна промайнула тінь. — Визнали.

— Он як... — у Волтоновому голосі бриніло невисловлене запитання. Він притулився до підвіконня, схрестивши руки на грудях. — А посвятіть-но мене...

Колборн поволі ступив уперед, прикипівши очима до підлоги.

— Днів дев’ять тому, — почав він, — четвертокурсники та інші студенти театрального були на виставі в корпусі образотворчих мистецтв, — він махнув рукою в бік ДИМу, на північний схід.

Я сів на п’яти, ухопившись однією рукою за стіну, щоб утримати рівновагу. Дихав я носом, швидко й дрібно, холодне повітря краяло легені. А Колборн знай собі сунув уперед, обережно ставлячи одну ногу перед іншою, обходив кімнату широким колом.

— Вистава завершилася десь о пів на одинадцяту, — провадив він далі. — Після неї дітлашня повернулася сюди лісом навпростець. Тут уже гула вечірка. Музика, танці, наркота, бухло. Річард засів у бібліотеці з пляшкою скотчу.

— Якщо він тутешня зірка, то чого б це йому сидіти на самоті?

— А от саме цього мені, схоже, ніхто й не хоче розповідати. Він був не в гуморі, тут вони всі одностайні, але чому саме? Один із третьокурсників припустив, що в Річарда були проблеми з дівчиною.

— А що за дівчина?

— Мередіт Дарденн, теж із четвертого курсу.

— Звідки мені знайоме це прізвище?

— Її родина робить оті модні годинники. Могли б усе місто купити, якби захотіли.

— Гадаєте, саме тому ніхто проти неї не свідчить?

Колборн знизав плечима.

— Не знаю. Але виходить на те, що вони з Річардом страшенно погиркалися в усіх на очах і вже трохи згодом того ж вечора вона зажималася з іншим.

Волтон тихо, лиховісно присвиснув. Я подався вперед, упершись долонями в коліна. Кров ринула з кінцівок і грудей до голови, застугоніла у вухах.

ВОЛТОН: Це ж із ким?

КОЛБОРН: Та спершу ніхто не хотів зізнаватися, але дехто таки розповів, що з Олівером Марксом. Це теж четвертокурсник. Сам він стверджує, що пішов з нею нагору, але вони начебто просто розмовляли.

ВОЛТОН: Щось не дуже віриться.

Колборн гмикнув.

— Це ти ще не бачив цю дівицю. Тому навіть не уявляєш, наскільки не віриться.

Волтон стиха розсміявся.

— А що вона сама про це каже?

— Ну, взагалі-то їхні розповіді збігаються, — відповів Колборн. — Вона стверджує, що вони пішли до її кімнати, розмовляли, а потім Річард теж видерся нагору і спробував вибити двері. Вони його не пустили, і Річард урешті-решт кудись вшився, був геть не при собі. А далі починається якась каламуть.

— Що за каламуть?

Колборн повернувся до Волтона, насупився, наче власне спантеличення дратувало навіть його самого.

— Приблизно водночас — а о котрій саме це сталося, ніхто, схоже, до пуття повідомити не в змозі, — розходяться майже всі, крім четвертокурсників. Розлючений Річард забирається з-під дверей цієї своєї дівчини — можливо, вона там розважається з кимось із їхніх спільних друзів, а можливо, вони і справді просто розмовляють. Хапає пляшку «Гленфіддіка» і йде геть із будинку. Він уже напідпитку — а напідпитку він агресивний, щодо цього теж усі одностайні. Отже, Річард виходить на подвір’я, де його двоюрідна сестра розмовляє з таким собі Джеймсом Ферроу.

ВОЛТОН: Цей теж із четвертого курсу?

КОЛБОРН: Еге ж, Марксів сусід по кімнаті. Вони живуть на горищі.

ВОЛТОН: Так. І що далі?