Ніби ми злодії

— Рен — двоюрідна сестра — намагається заспокоїти Річарда, але він її «відпихує». Так висловився цей Ферроу. Коли я його спитав, що це означає, йому наче заціпило. От я й думаю собі, чи не почав Річард бешкетувати, якщо ніхто з них за ним не пішов. Хай там як, Ферроу залишається з цією Рен, а сам Річард зникає в лісі. — Колборнове обличчя спохмурніло, очі майже сховалися під навислими густими бровами. — І відтоді Річарда вже ніхто не бачив, аж доки наступного ранку Александр Васс — це останній із тутешніх четвертокурсників — не спускається на пірс перекурити й не знаходить його у воді. Отже, нам не відомо, ані де Річард був, ані що саме робив упродовж приблизно трьох годин.

Вони обоє помовчали, дивлячись у вузьке вікно. Там, зовні, день топився в безжально-білому сонячному сяйві, що ніяк не пом’якшувало шпаркої холоднечі.

— А патологоанатомка що каже? — спитав Волтон.

— Каже, що Річард отримав сильний удар по голові, але чим саме, вона не годна визначити. Спершу ми припустили, що саме цей удар був причиною смерті.

Волтон насупив чоло.

— А хіба ні?

— Ні.

Колборн важко зітхнув, його плечі трохи опустилися.

— Він був живий, коли впав у воду. Живий, але чи то непритомний, чи то надто очманілий, щоб перевернутися. Хай там що це було, воно зацідило йому просто в обличчя... травма серйозна, але не смертельна.

— А чого він тоді помер?

— Втопився, — відповів Колборн. — У якомусь сенсі. Захлинувся своєю кров’ю.

Я відвернувся від дверей і прихилився до стіни. У голові паморочилося, пульс ледве відчувався, і мені раптом спало на думку: а як воно? Як воно, коли бракне повітря, коли життя витікає у воду навколо тебе, а твоя кров, густа, наче нафтова пляма, розповзається, заливає все довкруж, доки не сягає очей... і тоді світ багряніє. Асфіксія. Відмова всіх систем організму. Темрява.

Із сусідньої кімнати пролунав різкий, виразний Колборнів голос:

— Не клеїться. Щось ми проґавили.

— Пляшку від віскі знайшли?

— Знайшли. У лісі, приблизно за чотириста метрів від пірса. Спочатку ми припустили, що саме пляшкою його й угатили, але вона ціла. Порожня, цілісінька, слідів крові немає, відбитки на ній лише Річардові. То що він, чорт забирай, робив із третьої ранку до шостої?

— Шоста — це час смерті?

— Точніше експертка визначити не змогла.

Вони якийсь час помовчали. Я у своєму сховку не наважувався навіть ворухнутися.

— Що думаєте? — зрештою спитав Волтон.

Колборн тихо, роздратовано мугикнув. Я поволі подався вперед, поки знову його не побачив; він хитав головою, прикусивши кінчик язика.

— Та дітлашня ця... — промимрив він нарешті. — Четвертий курс. Не йму я їм віри.

— Чому?

— Вони ж, трясця їхній мамі, актори, — озвався Колборн. — Брехати їм — що дихати. Хіба ж із ними можна знати щось напевне?

— Дідько...

Вони знову замовкли.

Потім Волтон запитав:

— То що робитимемо?

— Пильнуватимемо їх. Чекатимемо, поки хтось із них нарешті не розколеться... — він роззирнувся, обвівши поглядом порожню їдальню. — Їх у цьому кублі шестеро, сидять самотою. Довго чекати не доведеться.

Мостини підлоги рипнули — чоловіки рушили до кухні.

— Ставлю на цю його кузину, — сказав Волтон.

— Може, й так, — озвався Колборн. — Подивимося.

— Куди зараз?

— Хочу піти туди, де знайшли пляшку, роздивлюся, може, второпаю, як Річард звідти потрапив на пірс.

— Гаразд, а потім?

— Не знаю. Залежить від того, чи знайдемо ми бодай щось...

Волтон ще щось відповів, але голос лунав уже зовсім здалеку, тож я не розчув, що саме. Рипнувши, двері причинилися за ним з глухим грюканням. Я сповз на підлогу, коліна раптом підітнулися, наче кістки в ногах просто розчинилися. У моїй уяві маяла величезна Річардова тінь, і якби я зараз міг говорити, то спитав би в нього:

— Та як же встигли в передсмертну мить // Ви тайни дна морського роздивитись?[85]

На що він — так мені уявлялося — відповів би:

— Здається, встиг, хоча не раз душа

Із тіла рвалась; та ревниві води

Її держали, не давали їй

В повітря чисте зринути і тисли

На груди трепетні, що силкувались —

Аж розривались — викинути дух мій.

— І не прокинулись ви з тої муки?[86] — запитав би я.

І він би нарешті облишив Шекспіра й просто відповів: — Ні.

СЦЕНА ДВАНАДЦЯТА

Перший день занять минув напрочуд спокійно. Рен досі не з’явилася, а Мередіт приїхала в понеділок так пізно, що її навіть ніхто з нас не бачив, а тому у вівторок їй дозволили відсипатися. Оскільки прийшли лише хлопці й Філіппа, викладачі просто розповіли, що на нас чекає в короткому семестрі між Днем подяки та Різдвом: «Ромео і Джульєтта», початок занять із фехтування та уривки монологів до проміжних іспитів.