Те, що я міг приїхати до Нью-Йорка, але не приїхав, так важко висіло в повітрі між нами, що згадувати про це навіть не було потреби.
— Як родина? — спитав я.
— Зеленого поняття не маю, — озвалася вона. — Бачила хіба Калеба, і то лише один раз. Решта в Канаді.
— Еге ж.
Я уявив, як вона тиняється порожньою квартирою, і довкола немає нічого, що могло б відволікти її від думок про Річардову смерть. Канікули в нас, здається, не так уже й відрізнялися: читати годинами поспіль, витріщатися в стелю, не маючи жодного зв’язку ані з братами й сестрами, ані з батьками — адже всі вони здавалися такими чужими, ніби взагалі були представниками іншого біологічного виду. Певна річ, мені несподівано поталанило, бо приїхав Джеймс... а от їй не пощастило. Неможливість перепросити змусила мій язик намертво приклеїтися до піднебіння.
Мередіт схрестила руки на грудях:
Нічого. Мені відчайдушно кортіло їй щось сказати, але в голові було порожньо. Дивина та й годі: я так кохався в словах, а вони мене постійно зраджували.
Мередіт і досі чекала, дивлячись на мене. Коли я промовчав, її маска байдужості на мить дала тріщину, і я побачив тихе розчарування.
— Гаразд, — промовила вона. — Тоді добраніч.
— Що ще? — якось зморено і мляво спитала вона.
Я переступив з ноги на ногу, невпевнено, ніяково, проклинаючи власну недорікуватість.
— Ти... е-е-е... хочеш спати сама?
— Не знаю, — одказала вона. — А ти хочеш спати зі мною чи віддаси перевагу Джеймсові?
Я відвів погляд, сподіваючись, що вона не помітить, як у мене пашать щоки. Коли я знову глянув на Мередіт, вона похитала головою, куточок її вуст ледь тремтів — це було щось середнє між жалістю та зневагою. Чекати на відповідь вона не стала — просто розвернулась і рушила геть коридором. Я дивився їй услід, коліщатка в голові дзижчали й торохкотіли, продукуючи якісь нікчемні, недоречні варіанти відповіді... а тоді вона зникла з поля зору, і казати щось стало запізно.
Я ще трохи потинявся біля каміна, зважуючи, йти за нею чи не варто — може, просто вдертися до її кімнати, притиснути до стіни й цілувати, аж доки їй забракне дихання, щоби шпигати мене словами, — чи краще просто повернутися до Вежі й спробувати заснути. Для першого я був надто боязкий, для другого — надміру схвильований. Не годний збагнути, що робити далі, я натомість просто потягнувся по куртку.
Ніч виявилася такою зимною, що повітря надворі ніби зацідило мені просто в обличчя. Я пішов крізь ліс, згорбившись і піднявши плечі, щоб не задубіли вуха, і пильнуючи, щоб у темряві не перечепитися через якісь корені чи камені. До пірса я дістався, майже не розуміючи, де я. Ноги самі винесли мене туди, наче саме пірс був місцем, піти куди було зараз найлогічнішим. Уночі озеро було чорним і нерухомим, ніби дзеркало, що своєю гладінню бездоганно відбивало світло п’яти сотень зірок. Ніч видалася безмісячна, однак там, де серед гладіні зоряного поля мав відбиватися місяць, чорніла маленька цяточка На пірсі самотою сидів Александр, чеберяючи ногами над водою.
Я дістався кінця містків і зупинився в нього за спиною. Мабуть, Александр чув мої кроки, але ніяк не дав цього знати. Просто сидів і дивився на озеро, стиснувши долоні між колінами.
— Можна до тебе? — спитав я, слова зірвалися з губ віхтиком пари.
— Звісно.
Я опустився поруч, якийсь час ми мовчали.
— Курнеш? — зрештою спитав він.
— Так, не завадить.
Він дістав із кишені косяк, простягнув мені й заходився намацувати запальничку. Клацнув коліщатком. Спалахнув вогник, і я затягнувся якомога глибше, обпалюючи димом горло.
— Дякую, — сказав я після другої затяжки і повернув йому косяк.
Александр кивнув, не озираючись.
— Як усе минуло?
Я зрозумів, що він про мою розмову з Мередіт.
— Не вельми.
Ми довго сиділи мовчки, дим і пара від нашого дихання змішувалися, кучерявилися, пливли над водою. Я намагався викинути з голови Мередіт, але безпечного способу відволіктися не було. У кожному куточку мозку чаїлися страхи й сумніви, плазували, ладні накинутися на мене й устромити в мене ікла — аби привід знайшовся.
— Колборн приходив до Замку, — промовив я, хоча й не збирався про це казати.
Я нікому не розповідав, що саме почув, коли підслуховував, але знання це було небезпечне, і сам собі я не дуже довіряв.
— Коли? — спитав Александр.
— Учора.
— Ти розмовляв з ним?
— Ні, але чув, як він розмовляв з іншим коном. Молодий рудий хлопець. Раніше його не бачив.
Александр ковтнув дим, і той зовсім по-драконячому ринув у нього з ніздрів.
— Про що вони розмовляли? — спитав він якось невпевнено; судячи з інтонацій, насправді йому геть не хотілося цього знати.
— Про все... про все це, — я зробив широкий невизначений жест, який наче охоплював і озеро, і пірс, і нас обох.
— Гадаєш, він щось підозрює? — спитав Александр.
Той, хто знав його гірше за мене, либонь, не розчув би в його голосі страху.
— Він розуміє, що ми збрехали. Просто не знає, про що саме.
— Дідько.
— Отож-бо...