Ніби ми злодії

— А, ти про це... — озвався Александр. — Не впевнений, що мені він схожий на горобця. Горобець занадто... тендітний.

— А який же він тоді птах?

— Не знаю. Той, що кидається у шибу, намагаючись знищити власне відображення...

Тепер настала моя черга спантеличено на нього подивитися, але щойно наші погляди зустрілися, мені захотілося розреготатися. Я жахнувся, а тоді збагнув, що Александр сам насилу стримується.

— Господи... — промовив я, похитавши головою.

Александр нарешті дозволив собі видихнути й тихо розсміявся.

— Коли це ми стали такими чудовиськами?

— Може, ми завжди ними були?

Він знизав плечима, глянув, як мерехтить і тане біла хмарка пари від його сміху. Здавалося, разом з нею здимів і його гарний настрій, тож коли Александр знову заговорив, голос звучав гірко.

— А може, від Річарда навчилися, — промовив він.

Це налякало мене більше, ніж Колборн.

СЦЕНА ТРИНАДЦЯТА

За тиждень ми спустилися до їдальні на сніданок і виявили, що все тут аж гуде від радісного хвилювання. За всіма столами розпечатували конверти із запрошеннями й обговорювали «Різдвяну маску», що мала відбутися, як було заведено, усупереч нещодавнім подіям. Ця веремія здалася несподівано живлющою після похилених голів і напружених, без усмішок облич, які ми спостерігали впродовж останніх кількох тижнів.

— Хто хоче принести пошту? — поцікавився Александр, із притаманним йому завзяттям напавшись на стосик дерунів. (Філіппа погрозами змусила його підвестися з ліжка, стверджуючи, що якщо він і далі пропускатиме сніданки, то просто розтане в повітрі.)

— А який сенс? — спитав я. — Ми ж знаємо, що там.

Філіппа дмухнула на свою каву й промовила:

— Тобі не здається, що цього року може бути дещо інакше?

— Не знаю. Навпаки, таке враження, що всі намагаються повернутися до нормального життя.

— І хвала богу, — втрутився Александр. — Мене вже забембало, що всі на нас витріщаються.

— Могло бути й гірше, — Рен ганяла яєчню по тарілці замість того, щоб їсти. Вона здавалася змарнілою і виснаженою, наче вже кілька днів і ріски в роті не мала. — Он у моєму випадку всі або відводять очі, або дивляться крізь мене, наче я взагалі не існую.

Ми сиділи в принишклій тиші, уникаючи зустрічатися поглядами й дивитися на порожній Річардів стілець, а інші студенти тим часом і далі теревенили про карнавал, про те, що вдягнуть на свято, про те, як розкішно буде прикрашена бальна зала... Закляття окремішності розвіялося, коли біля нашого столу вигулькнув Колін, поклавши руку (ніхто, крім мене, цього не помітив) на спинку Александрового стільця.

— Доброго ранку, — сказав він і насупився. — У вас усе гаразд?

— Так, — Александр трохи роздратовано наштрикнув на виделку сосиску. — Звісно, що все гаразд, оце метикуємо, чи не варто влаштувати у себе в Замку поселення для прокажених...

— Що, витріщаються? — спитав Колін, роззираючись, ніби досі не помітив, на якій відстані всі тримаються від нашого столу.

— Вуаєристи срані... — озвався Александр і перекусив сосиску навпіл, так що аж зуби цокнули, наче ніж гільйотини. — Що привело тебе до нашої самотньої обителі?

Колін продемонстрував знайомий конверт — маленький, квадратний, з чорними бризками дрібного Фредерікового почерку.

— Нам надіслали розподіл на «Ромео і Джульєтту», — сказав він. — Мені здалося, що ви захочете дізнатися.

— Он воно як? — Александр розвернувся на стільці, щоб глянути на інший кінець зали, де стояли наші поштові скриньки.

— Хочеш, принесу?

— Ні, не треба, — Мередіт відсунула стілець і кинула серветку на сидіння. — Я хочу ще кави. Принагідно й листи принесу.

Вона вийшла з-за столу і рушила залою; усі машинально від неї сахалися, наче боялися, що її нещастя заразне. Мене вшпигнула чи то злість, чи то тривога (що саме, важко було визначити — після Річардової смерті я вже не здатен був розрізнити цих почуттів). Я розірвав навпіл скибочку бекону й далі дрібнив її, аж поки не перетворив на крихти. Навколо досі були люди, але я геть нікого не помічав, аж доки Філіппа голосно гукнула:

— Олівере!

— Га?

— Припини мордувати бекон.

— Вибач, їсти не хочеться. Побачимося на заняттях.

Я підвівся й поніс тарілку на кухню. Кинув її в контейнер для брудного посуду, навіть не утруднюючи себе тим, щоб зішкребти недоїдки, і пішов. Мередіт досі порпалася в поштових скриньках, збираючи наші листи. Я люто втупився в компанію філологів — ті влаштувалися за столом неподалік і тепер витріщалися на неї — та не зводив з них очей, аж доки вони знову посхилялися над тарілками й почали пошепки перемовлятися грецькою.

— Мередіт, — покликав я, підступившись якомога ближче, щоб мене ніхто не міг почути, крім неї.

Вона підвела очі, байдуже глянула мені в обличчя і знову відвернулася до поштових скриньок.

— Так?

— Слухай-но... — без вагань почав я. Моя лють до всіх навколо якимось чином зробила мене сміливішим, ніж зазвичай. — Вибач за вчорашнє, пробач за День подяки. Визнаю першим: я не розумію, що між нами відбувається. Але хочу розібратися.