Переможців не судять

Секретар дістав із кишені френча білу хустину та витер голену голову. У залі — душно, бо вікна заклеїли на зиму, вентиляції не було, а засідали шосту годину поспіль.

— Товаришу… Як ваше прізвище?

— Смикалюк.

— Отже, товаришу Смикалюк, ви повинні зрозуміти, що у такому режимі працює уся країна, а товариш Сталін працює удвічі, а той й утричі більше, ніж передбачено цим рішенням. Тому ми не можемо надати можливість працювати у визволених областях за іншим графіком. Уявіть собі, що товариш Сталін зателефонує вам, наприклад, у так звану неділю, а йому сторож відповість, що ви на Службі Божій! — тут другий секретар знову дістав хустку та провів нею по спітнілий голові, наче товариш Сталін вже зателефонував саме йому, — і як ви будете потім виправдовуватися?

Секретар обкому розмовляв українською як рідною, мабуть, був родом із західних областей.

— Але мова йде не про мене, — відповів Смикалюк, — я людина, ясна річ, не віруюча. Мені попи не потрібні, але ж люди у селах усі ходять по неділях до церкви. І такий порядок існує не рік, і не два, а сторіччями. Так чинили їхні батьки, діди і прадіди, а ми хочемо зламати усе за один день. Як на мене, відлучати від церкви треба поступово…

— Товарищ Смыкалюк! — Репнік ударив долонею по столі. У притихлому залі цей удар прозвучав наче постріл, — ваша линия антибольшевицкая! Мы, большевики, привыкли делать за день то, что другие делают за десятилетия! Это называется большевистские темпы!

— Але ж справа не в більшовиках, — продовжував стояти на своему Смикалюк, — справа у селянах…

— Досить! — знову втрутився у розмову секретар обкому, — справа вирішена. Ми не можемо допустити, щоб країною керували попи! Питання введення п’ятиденок — справа політична! Що там далі за порядком денним, товаришу Репнік?

Смикалюк сів. Сусіди, відсунулися від нього на різні боки, наскільки це було можливо, наче Смикалюк раптово захворів на щось інфекційне. Начальник обласного управління НКВС зробив у блокноті якусь помітку. Може, вона й не стосувалася упертого голови повітового виконкому, але залою пронеслося легке, наче війнуло протягом, перешіптування. Питання, що залишилися у порядку денному, були розглянуті неймовірно швидко. Ніхто нічого жодного разу не заперечив, причому на Смикалюка ніхто не дивився, але виглядало це так, начебто кожен, хто виступав, не зводив з нього переляканого погляду. Коли прийняли рішення з останнього питання, задоволений Репнік посміхнувся:

— Видите, как мы всё быстро рассмотрели? Вот это мы и называем: большевистские темпы!

Закінчили десь біля одинадцятої ночі. Зала швидко спорожніла.

— Репнік, у тебе щось пожерти є? — раптово запитав Проценко, — я поки парубкую, дружина ще не приїхала, вдома, як у поганого хазяїна весною…

Репнік пожав плечима:

— Что-нибудь поищем! Кусок сала и буханка хлеба всегда найдётся…

— А до сала?

— Само собой, Николай Иосифович! Как же тут без боезапаса? От одного Смыкалюка можно с ума сойти! Надо же, что удумал? В церковь ходить! Попам пособлять… Я его завтра же…

— Ти зачекай, Михайле… Не поспішай. До нього треба придивитися. Можливо, він і має рацію, а можливо, і законспірований ворог. Он скільки їх, западенців, у Союзі пересадили. Фашистські недобитки! Все може бути… Порозмовляй із начальником НКВС, хай придивиться. Узяти його завжди встигнемо.

Смикалюк заночував у давнього приятеля, вчителя математики з педагогічного ліцею Петра Бондарчука. Коли бричку, на якій він приїхав, закотили до двору, а жеребця відвели до стайні, господар запросив старого приятеля до хати.

— Оресте, яким вітром тебе занесло до Тернополя? — запитав Петро, коли вже сіли до столу та випили по першій чарчині міцнющої горілки.

Жували сало і надзвичайно смачний чорний хліб, ще теплий, свіжесенький, із скоринкою, яка хрумтіла на міцних білих зубах. У облвиконкомі ніхто не подумав нагодувати запрошених із районів людей, і їсти хотілося так, що здавалося кишки поприлипали до хребта, звісно, це додає смаку будь якій їжі. Смикалюк нерозбірливо пробубонів:

— Жашідання облвиконкому…

— Чого? Кого? — не зрозумів Петро та засміявся, — давай ще по одній, а то вдавишся…

Випили ще по одній. Орест похрумтів солоним огірком, з’їв ще чималенький шматок хліба з рожевим салом, глибоко зітхнув, та нарешті відповів:

— Був на засіданні облвиконкому.

— А це що таке?

— Так іменується нова влада. Обласний виконавчий комітет. А над ним обком Компартії України. А над ними обома НКВС.

— Тобто як? — здивувався Петро.

— А хто його знає… Тут без півлітри не розібратися. Наливай…

Розмову скінчили, коли заспівали перші півні.

Наостанок Петро промовив: