Переможців не судять

— Тихо мне, пацан… Разговор есть. Если не хочешь получить пулю в свою дурацкую башку, иди спокойно, и всё будет, как тётя Маша нагадала… Ты всё понял?

Оскільки Олесь не відповів, Скворцов знов підніс до його очей пістолета:

— Ну? — з погрозою запитав він.

Юнак мовчки кивнув головою.

— Вот и хорошо. А то цирк тут вздумал устраивать… У нас, понимаешь, с этим строго…

Ковалишина завели до кабінету Скворцова, заламали руки за спину та вдягнули наручники.

— Это на всякий случай. Чтобы ты глупостей не наделал, — пояснив Скворцов і повернувся до Гребінкіна, — давай Смыкалюка сюда! С подворной книгой!

— Це… Як його… — розгубився Смикалюк, побачивши Олеся у кабінеті й, мабуть, від цієї розгубленості, недоречно привітався, — доброго вечора, Олесю…

Той криво посміхнувся:

— Ви таке скажете, вуйку Оресте…

Смикалюк промовчав, а Скворцов весело разреготався:

— Твоя правда, голова, вечер действительно ничего себе! Я бы даже сказал, что неплохой вечерок получается!

Ковалишин, имеются сведения, что ты являешься членом оуновского подполья. Так? Нет?

— Не знаю, про що пан мовить. Ні про яке оунівське підпілля мені не відомо.

— Брешешь ты, как сивый мерин! Тут даже к тёте Маше ходить нечего. Брешешь ведь, а?

— Ні, панове, ніц не брешу. Яке підпілля? — у Ковалишина був такий чесний вираз обличчя, що гріх було йому не повірити.

— Ах ты, козёл! — спалахнув Гребінкін, — ты нас, советских офицеров, панами обозвал?! — та так врізав Ковалишину під дих, що той наче пір’їнка злетів з табурета.

— Прекратить! — гримнув Скворцов, — дурак! Кто тебя просил?

— А чего он обзывается? Разве не знает, что у нас за пана по морде бьют?

— Я тебе самому сейчас морду начищу, как праздничный сапог! — а потім до Ковалишина, — Извиняться не буду, заработал. Ты мне рака за камень не заводи! Я всё знаю, даже то, что к тебе завтра связной придёт, в церковь, а ты должен ждать его возле иконы Божьей Матери, в девять утра. Что, не так?

— Зрада, — промайнуло в Олесевій голові — хтось зрадив! Але хто? Хто ж та падлюка? Усе знають… Достеменно… Навіть про ікону! А може, і не все?

— Ковалишин, у тебя семья большая? Смыкалюк, подворную книгу! Хорошо… А ну, открой, где там Ковалишины?

Смикалюк гарячково зашурхотів сторінками товстої книги, знайшов нарешті та простягнув книгу Скворцову:

— Ось…

— Ого… — протягнув той, — целое кубло! Семеро несовершеннолетних! Да дед с бабой… На одну вашу семейку целый вагон понадобится! А ты знаешь, сколько стоит прогнать вагон отсюда до Сибири?

— А за що до Сибіру?

— За то, что думаешь долго, понял? Ну, так пойдешь на встречу в церковь? Постоишь рядом с иконой Божьей Матери? Или плюнешь на свою собственную мать? Ну?

— Слово чести, товаришу офіцер, не знаю я про ніяке підпілля і відношення до нього не маю.

— Ври, ври… В конце концов, если ты не из организации, то тебе какая разница? Ну, постоишь в церкви, так ты же каждый выходной туда ходишь! Чего упираешься? Но имей в виду, если кому-нибудь хоть подморгнёшь — всех в Сибирь!

Голова Ковалишина звісилася нижче плечей:

«Що? Що робити? Сибір — це смерть! Усіх… Маму, Ганнусю, Вітька, Романчика… Усіх… Падлюки! Гидота… Що робити? А може… Про ікону, може, й не усе знають? Може, так спробувати?»

***

Марійка швиденько йшла уздовж шляху. Було холодно. Мороз щипав за щоки та носа, сніг голосно рипів під валянками, наче скаржився на своє нелегке життя: і вдень і вночі на морозі… Вона йшла зі «штафеткою» у Кулинці. «Штафеткою» називали пошту, туго скручений аркуш тоненького паперу. Що було у пошті, не знала. Коли ходила з нею у перші рази, їй дуже кортіло прочитати, що ж вона несе, але потім зрозуміла, що краще цього не знати. До того ж Пан Коцький щодо збереження таємниці попередив її окремо: не сунь носа туди, куди не треба! І взагалі, як виявилося, бути зв’язковою не так уже й легко. По- перше, потрібні молоді та міцні ноги. Невдовзі вона вже добре вивчила усі маршрути, якими мала носити пошту. Усі села були за п’ять-сім кілометрів від Стасова, і навідатись у Велику Прошеву чи у ті ж Кулинці туди та назад, та ще й узимку — зовсім нелегка справа, ноги потім гудуть, наче телеграфні дроти під вітром, та ще й намерзнешся… По-друге, треба бути надзвичайно обережною. Її вже добре знали за всіма адресами, але лише як Марусину, ніхто не знав, хто вона й звідки. Правила з Декалога: про справу не говори з тим, з ким можна, а лише з тим, з ким треба, вона дотримувалася дуже ретельно, навіть більше того, при зустрічах намагалася слова зайвого не казати. Після того, як до Тернопільщини прийшли москалі, працювати у підпіллі

стало дуже складно. Держбезпека усюди понатикала своїх очей та вух, сексотів та запроданців. Маленька похибка — і ти за ґратами, і не просто за ґратами, а щонайменше років так на десять. Держбезпека знала свою справу добре, тож ліпше бути кримінальним злочинцем, аніж політичним. Тим, як соціально не ворожому елементові, таких термінів не давали.