Переможців не судять

Він цілував її знову та знову. Спочатку в заплакані очі, потім у щоки, збираючи губами солоні сльозинки і, нарешті, дістався губ. 1 коли їхні вуста, не сухі, а вологі від ледь стримуваної пристрасті, торкнулися одні одних, наче блискавка вдарила між ними. Марічка заплющила очі, але все одно в них стояло таке сліпуче сяйво, на яке не можна було глядіти. Воно так притягувало, що не було в світі сили, яка б могла зараз відірвати Марійку від хлопця.

— Ні, — раптом сказав Василь.

— Що, ні? — здригнулася наче від удару Марійка.

— Хіба ми тварини, щоб ось так, без церкви, без вінчання… Чекай на сватів! У наступну неділю… тьху ти… Чи як там вона зараз зветься…

Марійка ще міцніш пригорнулася до коханого.

Націлувавшись до знемоги, вона нарешті залишила Василя і заспокоєна та щаслива побігла до Пана Коцького. Родина станичного саме обідала, коли Марійка постукала у вікно.

— Вуйку Василю!

Станичний, побачивши, хто прийшов, не поспішаючи накинув на плечі кожуха та вийшов надвір.

— Марійка? Що сталося?

Дівчина присунулася ближче і зашепотіла йому мало не на вухо:

— Ворона заарештовано! Він стояв не з лівого боку, а з правого…

— Чекай, чекай… Якій бік? З чого ти взяла? Кажи зрозуміліше!

Марійка, яка вже майже оговталася від вранішньої пригоди, розповіла про те, що сталося у Кулинецькій церкві. Пан Коцький мовчки похитав головою, дивуючись кмітливості та винахідливості дівчини, подумав трохи, і перепитав:

— Ти певна що Ворона заарештовано?

— Так, — твердо відповіла дівчина, — чого б тоді на церковному ґанку той Смикалюк чатував?

— Твоя правда, доню! Мені той товариш добре відомий, його до церкви налигачем не затягнеш…

— З ним ще хтось поряд стояв, але хто то був — не знаю, — дівчина знизала плечима.

— Добре. Діяла ти правильно, те, що в першу чергу знищила пошту — молодець! Завжди в першу чергу думай про нашу справу!

Марійці стало соромно. Її похвалив станичний, але він не знав, що в першу чергу вона усе ж побігла не до нього. А про справу тоді вона навіть і не думала…

***

Скворцов був лютий до нестями. Тримати все в кулаці та так ганебно проґавити! Дочекавшись кінця Служби й не виявивши зв’язкового, він наказав Гребінкіну та Туру блокувати двері, а Смикалюку — придивлятися до кожного, кого випускали з церкви. Тих, кого той не впізнавав, затримували й відпускали лише тоді, коли їх впізнавали друзі чи родичі. Окремо допитали чорнявого парубка та русяву красуню про те дівча, яке вони виводили з церкви.

— Та хто її зна… — знизав міцними плечима парубок, — дівці стало зле, священик велів вивести, от ми і вивели. А хто вона, чого вона — звідки я знаю?

Окремо допитана дівчина розповіла те саме слово в слово, та й сам Гребінкін чув, як священик наказав вивести дівча з церкви.

— Черт бы вас всех забрал! — вилаявся Скворцов.

Від Ковалишина вони так нічого й не добилися. Той уперто стояв на своєму: нічого не знаю, нікого не чекав, його хтось оббрехав, а хто оббрехав, за що, а головне навіщо — поняття не має. Йому добре натовкли пику, але це нічого не дало. Ах, як Скворцову зараз була потрібна та людина, яка приходила до нього вчора ввечері! Допитати б його! Пожартував той так невдало, тоді по ньому буцегарня плаче, а якщо ні — то вибити якісь додаткові свідчення. І справа була зовсім не в тому, винен чи не винен Ковалишин. Раз опинився у відділі НКВС — отже винен. Відпускати його Скворцов не збирався ні при якому розкладі. Справа була в тому, що наразі він точно знав — у Кулинцях є організація ОУН. А по-друге, маючи реальний шанс дістатися цієї організації, він його проґавив! І за це вже начальство його по голівці не погладить! Та й, за великим рахунком, і начальство тут ні до чого. Йому було прикро, що його, особисто його, пошили у дурні! І цілком можливо те саме дівча, яке так і не змогли відшукати. Дівчисько! Його! Старшого лейтенанта держбезпеки! З люті він щосили вгатив кулаком по столу. Від несподіванки Гребінкін здригнувся.

— Ну, поймаю!..

— Кого? — не зрозумів сержант.

— Девчонку…

— Какую?

Але старший лейтенант лише вишкірив зуби.

Скворцову наснилася якась чортівня. Ніби він за кимсь ганявся, когось шукав, а той, невловимий, весь час реготав над ним. Скворцов чув той регіт і шаленів, але ніяк не міг побачити, хто ж це над ним регоче. А невловима постать постійно зникала у пітьмі. Лейтенант, як не намагався, не міг її розглядіти. А потім невідомо звідки взялася молоденька дівчина, тицьнула в Скворцова пальцем та образливо посміхнулася:

— Ну, ти і слабак! Хіба ти того шукаєш? — і знов посміхнулася, показавши бездоганні рівні білі зуби.

Після цих слів Скворцов прокинувся і сів. Спустив ноги на підлогу, здригнувся, бо та була крижаною, і прибрав їх на ліжко.