Переможців не судять

«Как девушка изо сна говорила? Разве того ищешь? Я ищу связного и того, к кому он шел. Связная ушла… Как вьюн между пальцев! Хитрая, зараза, оказалась… Ковалишин молчит, доказательств против него нет, и он это знает. Ну, посидит месяц, второй, припаяю ему срок, но на организацию все равно не выйду! Так того ли я ищу? Права девка из сна, черт ее возьми, ой права… А если попробовать поискать того, кто сдал Ковалишина?»

Спочатку ця ідея Скворцову здалася не такою вже й вдалою, але добре обмізкувавши ситуацію, він зрозумів: наразі іншого виходу немає. Тоді почав пригадувати, яким був той молодик із темряви. Середнього зросту, неабияка, а прикмета, середньої статури, голос наче молодий, схожий на юнацький. Отже, треба шукати молодого парубка середнього зросту та статури, а голос його він запам’ятав, голосу не сховаєш! І ще… Якась думка промайнула тоді у нього в голові, якась дуже важлива думка. Вона стосувалась хлопця, що стояв у темряві за вікном.

«Что же я тогда подумал? Он отошел в тень, а я удивился… Ах, да! Зачем ему в тень уходить, если он сам пришел, добровольно? Зачем прятаться? Если ты хочешь сотрудничать с нами, так сотрудничай, а он лицо спрятал! Скорее всего, он хотел сдать именно этого Ковалишина, а больше никого другого. Значит, дело не в сотрудничестве, а дело, надо думать, в личных отношениях. Либо этот Ковалишин ему чем-то насолил, либо в чём-то мешал, словом, был лишним. Значит, искать надо в окружении Ковалишина. Хоть Кулинцы и большое село, но это все-таки не город, тут все о всех знают, надо только потолковать по душам!»

Задоволений результатом нічних роздумів, він з легкою душею заснув, і ніякі сновидіння його більше не бентежили.

Зранку послав за Смикалюком. Той прийшов не одразу, був похмурий, злий та якийсь засмиканий, начебто його довго шарпали у натовпі.

— Ты чего это такой задёрганный? — запитав його Скворцов.

— Та мало правець не вдарив! 3 Тернополя такі вказівки надсилають, що здуріти можна!

— Но-но! Ты тут не очень! За такие слова знаешь?.. И загреметь можно!

Смикалюк здригнувся та втягнув голову в плечі.

— Вот так вот… — задоволено промовив Скворцов, — а то болтаешь чёрте что!

— І зовсім не бозна-що! — несподівано викрикнув Смикалюк.

Мабуть таки допекло його до живого, бо не стримався. Скворцов здивовано відірвав погляд від паперів на столі та втупився у голову повітвиконкому:

— То есть, как?

— Дуже просто. З Тернополя прийшла вказівка: забезпечити біженців житлом, їхніх дітей оформити до школи, дати сіна худобі і таке інше…[10] А хтось запитав мене, де це усе брати? А хтось кошти мені на це виділив? А пишуть: під особисту відповідальність…

— Ты что несёшь, Смыкалюк? Это же наши люди! Такие же украинцы, как и ты!

— Може бути, але все одно сіна у мене нема! Розумієш? Не-ма! І житла не-ма! Де я його візьму? Це ж не на добу чи дві, це ж на постійне мешкання! А ще лист: віднайди приміщення для пошти і обов’язково у центрі Кулинців![11] Добра справа — пошта та телефонний зв’язок, але де я за тиждень це приміщення знайду? Виселяти когось?! До Сибіру?! Дід Конопельський валянки робив, кому він заважав? Заборонили![12]

Смикалюк вже не говорив, а кричав, бризкаючи на Скворцова слиною. Мабуть, добре таки допекло йому за ці пару днів, відколи Скворцов його не бачив.

— Вам люди дорікають за усі ці дурниці? Я віддуваюся… Мене дід Конопельський сьогодні костуром вперіщив! А ви парканом відгородилися, мать вашу!!!

Вперше Скворцов почув, як спокійний, навіть трошки боязкуватий, Смикалюк, матюкнувся. Взагалі впадало в очі, що люди у Кулинцях майже не матюкалися. Для Скворцова, який звик підкріпляти свої накази перченим слівцем, це було в дивину, але через деякий час він із подивом помітив, що ніби й сам став матюкатися менше.

— Ладно, Орест, не кипятись… Что ты, в самом деле, разошелся, как самовар! — але, бачачи, що той не вгамовується, рикнув, — заткнись, дурак! Ты что, людей на улице бросишь? Люди советской власти поверили, а ты их на улице бросишь? А то, что связь — вопрос политический, и не только политический, но и военный, это ты понимаешь? А шерсть — это шинели и валенки для армии! Что, не соображаешь? Может, твоєму деду Конопельскому поставки в армию поручить? Сопли мне здесь развёл! Если кто другой услышит, так и к тёте Маше ходить не надо, чтобы твоё будущее узнать! Дали тебе власть, так крутись! Назвался груздём — груздись и не хрен мухоморствовать! Ты еще попа пожалей, которого я из этого дома выселил! Как вон мой Гребёнкин!

Скворцов підійшов до шафи, витяг із темної глибини пляшку горілки та налив півстакана.

— На! — тицьнув гранчака Смикалюку, — закусить, к сожалению, нечем. Лопай так!

Смикалюк кілька разів коцнувши зубами по склу, двома великими ковтками випив горілку та заплющив очі. Хвилини зо дві посиділи мовчки. Горілка зробила свою справу. Голова припинив тремтіти і глянув на Скворцова одразу почервонілими очима.

— Ну? Що цього разу потребує держбезпека?

— Вот это другой розговор. Позавчера я не рассказывал тебе, как вышел на этого Ковалишина. Мне его сдали.

— Як це? — перепитав голова.