Читаем Переможців не судять полностью

— А вот так! Пришли вечером, постучали в окошко и сказали, где, когда и кому принесут бандеровцы почту. Только стукача этого я не разглядел, он, гад, специально в темноте спрятался. Так вот, голос его я запомнил, фигуру и больше ничего. Надо пошерстить окружение этого Ковалишина, кто на него зуб имеет, проще говоря, у кого есть мотив, чтобы от него избавиться. Ясное дело, мне никто ничего не скажет, а вот тебе, или кому-то из твоих друзей — вполне могут. Кто сдал Ковалишина — вот что меня сейчас интересует! А опознать его — я опознаю, хоть он и прикрывался тёмной ночкой… Ясна задача?

— Ви мене наче до свого штату зарахували…

— Зарахували, зарахували… Мы всю страну в свой штат зарахували… Задачу, спрашиваю, понял?

***

У селі Велика Прошева, що за вісім кілометрів від Стасова, відбувалася зустріч Стасівського станичного Пана Коцького, станичного з Великої Прошеви Зуба та Кулинецького повітового Лося. Було абсолютно незрозумілим, що спричинило провал Ворона, і це було найголовнішим. Адже, якщо стався один провал, може статися інший! Треба було неодмінно знайти причину арешту хлопця. Усі троє сиділи за столом. Для «як годиться» на стіл була виставлена пляшка горілки та щось із закуски, але все це стояло незайманим, бо було не до того. Адже лише кмітливість Марусини не дала змоги енкаведистам зірвати важливу операцію. Планувався напад на пошту: організації були потрібні гроші. Стало вже звичним добувати їх при нападах на банки або пошти. Так було за поляків, і ніхто не бачив підстав відмовлятися від цієї практики при советах. У тому листі, що несла Марусина, був план саме цієї операції. Якби енкаведисти зробили на пошті пастку, наслідки годі й уявити! Але, слава Богові, план до їх рук не потрапив. Отже, де міг проколотися Ворон? Те, що він не зрадник, було вже зрозумілим. Адже не виказав дівчину, хоча знав її в обличчя? Більш за те, зміг попередити, ставши по інший бік ікони. І зі своєї п’ятірки він нікого не здав, ніхто не заарештований. Отже, він не зрадник. Тоді, мабуть, хтось його виказав. Хто? Лось добре знав усіх, хто входив у п’ятірку, до якої належав Ворон. Як правило, члени п’ятірки інших членів організації не знали, тому було дуже сумнівним, щоб Ворона зрадив хтось із іншої п’ятірки. Запроданцем, швидше за все, був хтось з тих чотирьох, хто залишився на волі, але усі четверо були надійними перевіреними хлопцями. Лось навіть припустити не міг, що хтось із них може виявитися зрадником.

— Ні, хлопці, так не піде! — сказав Лось, — ми гадаємо, наче ворожка на воді.

— Можна усіх чотирьох відсторонити від роботи в організації, — запропонував Зуб, — нехай погуляють, а далі побачимо.

— Ага, енкаведисти тобі лише подякують! Замість одного вивели зі строю аж чотирьох. Не годиться! Та й зрадника треба не лише знайти, а й покарати, так, щоб нікому не кортіло! Показово покарати! Раз прийшов в організацію — виконуй клятву! Який сенс тоді її давати?

— А може, так: кожному дати якусь інформацію. Не важливо яку, головне — різну, — Пан Коцький аж зачастив від нетерпіння, — наприклад, одному ненавмисно бовкнути, що завтра беремо пошту у Стасові, іншому — у Прошевій, третьому — ще десь… Де енкаведисти клюнуть, той і зрадник! Яку інформацію — це вже техніка справи, головне не прогавити наслідків!

— Слушна думка! — одразу погодився Лось, — дуже добра!

І вони заходилися розробляти операцію із викриття зрадника. Брехня була ретельно продумана, щоб не викликати підозри ні у нього, ні в енкаведистів. Коли про все домовилися, Лось відкоркував горілку:

— Давай по чарчині! Заробили!

Організацію перевірки узяв на себе повітовий.

— Є для цього люди, — загадково промовив він, так і не розповівши станичним, хто ж буде займатися цією складною та небезпечною роботою.

Ніяких наслідків перевірка не дала, на жодному з об’єктів енкаведисти не з’явилися. І хоч на перевірку пішло декілька днів і зрадника не виявили, Лось був задоволений: було доведено, що ніхто з хлопців з енкаведистами не злигався. Але питання залишалося: як провалився Ворон? Знов зібрались у хаті в Зуба. Як і того разу, на стіл поставили пляшку горілки та щось із закуски.

— Не вийшло, — похмуро проказав Лось, — або хтось дуже хитрий, або ж не з цієї п’ятірки.

— Слухай, Лосю, а хто передавав цьому Ворону наказ прийняти пошту? — раптом спитав Пан Коцький.

— Старший п’ятірки, а тому — я.

— Тобто, ти сказав старшому, щоб пошту прийняв саме Ворон?

— Це ти до чого ведеш? — підозріло запитав повітовий.

— А все ж таки?

— Ні, я про Ворона нічого не казав, це справа старшого п’ятірки визначати, хто на зв’язок піде.

— Тоді треба ретельно допитати старшого. Певен, хтось підслухав їхню розмову або сам старший десь язиком ляпнув!

— Взагалі, маєш рацію… — повітовий задумливо втупився в стелю, — і треба добре покопирсатися в оточенні Ворона. Може, він комусь на заваді стояв? Або насолив чимось? Ось йому і помстилися! Добре, я дам доручення декому, нехай рознюхають…

***

Перейти на страницу:

Похожие книги

Три повести
Три повести

В книгу вошли три известные повести советского писателя Владимира Лидина, посвященные борьбе советского народа за свое будущее.Действие повести «Великий или Тихий» происходит в пору первой пятилетки, когда на Дальнем Востоке шла тяжелая, порой мучительная перестройка и молодым, свежим силам противостояла косность, неумение работать, а иногда и прямое сопротивление враждебных сил.Повесть «Большая река» посвящена проблеме поисков водоисточников в районе вечной мерзлоты. От решения этой проблемы в свое время зависела пропускная способность Великого Сибирского пути и обороноспособность Дальнего Востока. Судьба нанайского народа, который спасла от вымирания Октябрьская революция, мужественные характеры нанайцев, упорный труд советских изыскателей — все это составляет содержание повести «Большая река».В повести «Изгнание» — о борьбе советского народа против фашистских захватчиков — автор рассказывает о мужестве украинских шахтеров, уходивших в партизанские отряды, о подпольной работе в Харькове, прослеживает судьбы главных героев с первых дней войны до победы над врагом.

Владимир Германович Лидин

Проза о войне
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер

В романе впервые представлена подробно выстроенная художественная версия малоизвестного, одновременно символического события последних лет советской эпохи — восстания наших и афганских военнопленных в апреле 1985 года в пакистанской крепости Бадабер. Впервые в отечественной беллетристике приоткрыт занавес таинственности над самой закрытой из советских спецслужб — Главным Разведывательным Управлением Генерального Штаба ВС СССР. Впервые рассказано об уникальном вузе страны, в советское время называвшемся Военным институтом иностранных языков. Впервые авторская версия описываемых событий исходит от профессиональных востоковедов-практиков, предложивших, в том числе, краткую «художественную энциклопедию» десятилетней афганской войны. Творческий союз писателя Андрея Константинова и журналиста Бориса Подопригоры впервые обрёл полноценное литературное значение после их совместного дебюта — военного романа «Рота». Только теперь правда участника чеченской войны дополнена правдой о войне афганской. Впервые военный роман побуждает осмыслить современные истоки нашего национального достоинства. «Если кто меня слышит» звучит как призыв его сохранить.

Андрей Константинов , Борис Александрович Подопригора , Борис Подопригора

Проза / Проза о войне / Военная проза