Читаем Переможців не судять полностью

Біля дверей храму чатували Гребінкін і ще один сержант на прізвище Тур. Він був із Хмельниччини, присадкуватий, з широкими плечима і постійно примруженими очима, наче у когось цілився. Скворцов стояв на ґанку, поруч із Смикалюком. Усі завмерли в тривожному очікуванні. Гребінкін не зводив уважного погляду з Ковалишина. Наче нічого особливого в його поведінці він не помітив. Той прийшов, став біля ікони, ніяких знаків нікому не подавав, але й зв’язковий до нього не підходив. Годинник показував п’ятнадцять на десяту. Раптом усередині натовпу почалося якесь сум’яття. Священик припинив проповідь та незадоволено запитав:

— Що там трапилося?

— Дівчині стало зле…

— Допоможіть їй хтось!

Дівчину до виходу під руки повели чорнявий міцний парубок та струнка русява дівчина. У церкві, незважаючи на січень, і справді стояла задуха від великої кількості народу, тому ніхто цій події не здивувався. Гребінкін, кинувши байдужий погляд на зовсім молоденьку дівчину, майже дівчинку, знов почав уважно спостерігати за Ковалишиним, а Тур обмацував поглядом натовп. На ґанку трійці заступив шлях Смикалюк:

— У чому справа? Що сталося?

— Та ось… Зле стало. Задуха у храмі, не приведи Господи…

Голова зомлілої дівчина лежала ледь не на грудях, а коліна підламувалися.

— Потри ей лицо снегом, помогает, — порадив Скворцов.

— Добре, так і зробимо…

***

Увесь шлях від Кулинців до Стасова вона майже пробігла. Ніколи ще за своє, таке недовге життя, Марійка так не лякалась. Ніколи ще вона так близько не відчувала смерті. Думка про те, що завтра може й не бути, а замість нього буде чорна пустота, чорне ніщо, у якому не буде ні її, ні Василька, ні мами, ні Любка, була такою приголомшливою, що вона мало не запанікувала. Коли її вивели з церкви незнайомі чорнявий парубок та дівчина, вона одразу ледь не побігла світ за очі, але усе ж стрималася. Її довели до якогось подвір’я, де біля паркану стояв невеличкий ослінчик. Зненацька дівчина відчула, що ноги її не несуть. Вона впала на той ослінчик. Мабуть, обличчя у неї змінилося, бо юнак та дівчина перезирнулися:

— Тобі що, і справді зле? — спитав юнак.

— Нічого… Нічого… Дякую вам… Я зараз оговтаюсь та піду собі… Я вам дуже…

— Якщо на тебе й справді енкаведисти полюють, то я би тут довго не сидів, — розсудливо зауважив юнак.

Дівчина поправила пасмо волосся, з якого під час служби не зводив погляду юнак, і кивнула головою:

— І я так вважаю. Ти бачив? Біля дверей Смикалюк стояв! Чого б це він до храму поперся? Ніколи ж не ходив, комуняка недорізаний, а тут приперся!

— Смикалюк? А це ще хто? — запитала Марійка.

— Голова повітвиконкому, наша нова влада. До совєтів голодранець голодранцем був, а тут ти ба! — юнак зневажливо сплюнув, — боягуз, яких мало! Цвяха в дошку вбити не вміє, а влада! Слухай-но, дівчино, не знаю як тебе звати, але тобі дійсно треба хутенько ушиватися звідси. Служба триватиме ше з годину, за цей час маєш зникнути, бо потім вони кожну хату труситимуть. Що-що, а шукати вони вміють вправно! Ти вулицею не йди, а он тамки, за другою хатою, буде стежина направо, а там городами і на шлях. Вулицею, воно здалеку видно, а городами нічого… Ну, бувай!

— Дякую вам…

Так, городами, Марійка і вислизнула з Кулинців. Шукали її після Служби у храмі чи ні, не знала. Діставшись Стасова, вона спершу побігла не додому і не до станичного, а до хати Когутів. Не зважаючи на собаку, який гарчав та рвався з ланцюга, постукала в двері.

— Марійко? — здивувалася мати Василя, — що скоїлося? Щось ти змарніла… Покликати Василя?

Не в змозі вимовити ані слова, та закивала головою.

— Василю, тут до тебе Марійка! — покликала мати сина, — заходь до хати, доню…

— Дякую… Я швиденько… Я краще тут.

— Ну, як знаєш. Василю, накинь щось на плечі, бо надворі зимно, — і жінка залишила молодих наодинці.

— Васильку… — Марійка несподівано для хлопця та й для себе, міцно пригорнулася до нього, — Васильку… Мені сьогодні було так страшно, так страшно… Васильку, я так перелякалась, що ніколи не пізнаю як це — кохати… Васильку, жінки кажуть, що нема на світі нічого кращого, ніж годувати немовля, а я… А мені…

Вона відчула, як по її щоках течуть сльози, такі пекучі, такі солоні, такі великі, наче море, якого вона ніколи не бачила.

— Васильку, візьми мене… Васильку, коханий…

Ошелешений Василь нічого не міг зрозуміти, лише гладив Марійку жорсткою від щоденної праці долонею по русявому волоссі.

— Ну що, Васильку? — вона довірливо дивилася на нього знизу вгору вологими від сліз очима.

Нарешті він отямився і поцілував по черзі в обидва ока:

— Кохана, що сталося? Не плач уже… Я нікому не дозволю тебе скривдити.

— Ледь не сталося, але я не можу розповісти, вибач мені, то не моя таємниця…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Три повести
Три повести

В книгу вошли три известные повести советского писателя Владимира Лидина, посвященные борьбе советского народа за свое будущее.Действие повести «Великий или Тихий» происходит в пору первой пятилетки, когда на Дальнем Востоке шла тяжелая, порой мучительная перестройка и молодым, свежим силам противостояла косность, неумение работать, а иногда и прямое сопротивление враждебных сил.Повесть «Большая река» посвящена проблеме поисков водоисточников в районе вечной мерзлоты. От решения этой проблемы в свое время зависела пропускная способность Великого Сибирского пути и обороноспособность Дальнего Востока. Судьба нанайского народа, который спасла от вымирания Октябрьская революция, мужественные характеры нанайцев, упорный труд советских изыскателей — все это составляет содержание повести «Большая река».В повести «Изгнание» — о борьбе советского народа против фашистских захватчиков — автор рассказывает о мужестве украинских шахтеров, уходивших в партизанские отряды, о подпольной работе в Харькове, прослеживает судьбы главных героев с первых дней войны до победы над врагом.

Владимир Германович Лидин

Проза о войне
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер

В романе впервые представлена подробно выстроенная художественная версия малоизвестного, одновременно символического события последних лет советской эпохи — восстания наших и афганских военнопленных в апреле 1985 года в пакистанской крепости Бадабер. Впервые в отечественной беллетристике приоткрыт занавес таинственности над самой закрытой из советских спецслужб — Главным Разведывательным Управлением Генерального Штаба ВС СССР. Впервые рассказано об уникальном вузе страны, в советское время называвшемся Военным институтом иностранных языков. Впервые авторская версия описываемых событий исходит от профессиональных востоковедов-практиков, предложивших, в том числе, краткую «художественную энциклопедию» десятилетней афганской войны. Творческий союз писателя Андрея Константинова и журналиста Бориса Подопригоры впервые обрёл полноценное литературное значение после их совместного дебюта — военного романа «Рота». Только теперь правда участника чеченской войны дополнена правдой о войне афганской. Впервые военный роман побуждает осмыслить современные истоки нашего национального достоинства. «Если кто меня слышит» звучит как призыв его сохранить.

Андрей Константинов , Борис Александрович Подопригора , Борис Подопригора

Проза / Проза о войне / Военная проза