Переможців не судять

— Котрого з них? У Кулинцях їх декілька… Одні Ковалишини мешкають біля церкви, ще одні за «Просвітою», ще одні…

— Олеся Ковалишина, — Скворцов уважно дивився на Смикалюка.

Голова на мить заплющив очі, почухав лоба і нарешті кивнув головою:

— А… Це мабуть з тих Ковалишиних, які біля ставка! Авжеж, знаю… Точно, Олесь в них є! Такий собі хлопчина, років двадцяти п’яти, може, трохи молодший… А що трапилося? Він щось накоїв? Як на мене, то непоганий хлопець!

— Не наделал, так наделает, если его вовремя не остановить! Вот что, председатель, его нужно тихонько взять. Но так, чтобы никто ничего… Понял?

— Як це взяти? Заарештувати? У буцегарню?

— Хорошее словечко: буцегарня! Именно в буцегарню! Смыкалюк, мы с тобой по-хорошему… Ты ж партийный, и должен понимать: там, где начинаются интересы партии, все остальное побоку! Он — националист! Он завтра тебе нож в спину воткнёт, понял? А ты не бзди, мы и не таких брали!

— Дідько його забирай… — Смикалюк витер лоба, що миттю вкрився великими краплями поту, наче у хаті було спекотно, немов у пеклі.

Арешти та висилки до Сибіру в Кулинцях уже були і до цього, але якось вони проходили без його участі, а тому здавалося, що це його не стосується взагалі. Десь, когось… А йому яка до цього справа? Не виступайте проти нової влади, і все буде добре! І от уперше особисто йому потрібно було здати людину, односельця. І якщо раніш він був перед усіма мешканцями Кулинців чистий як, до речі, і перед новою владою, то зараз інша справа! Зараз він буде пов’язаний з новою владою кров’ю, як мале дитя пуповиною з матір’ю. І не розірвати цей зв’язок ніякою силою, окрім однієї, смерті.

Лейтенант дивився на нього, і його зіниці дуже скидалися на два пістолетних дула, з яких ось-ось мала вилетіти смерть, а жити хотілося…

— Ну? — незрозуміло, чи заохотив чи пригрозив Скворцов.

— Добре, — нарешті наважився Смикалюк, відчуваючи, як міст за його спиною, який довгий час лише тлів, вщент зруйнувався та рухнув у безодню, — я викличу його вранці у повітвиконком.

— Сейчас же! Немедленно! — одразу відреагував Скворцов.

— Зараз? Та наче запізно…

— Не выкручивайся! Не так уж сейчас и поздно! Взять его надо немедленно! Это не обсуждается! Так что думай, под каким предлогом его лучше вызвать.

— Та й посильний уже пішов додому… — ще раз спробував потягнути час Смикалюк.

— Вызовешь! Иди к себе, я через двадцять минут к тебе своих подошлю. Вызывай, как хочешь, но чтоб этот Ковалишин через полчаса был у тебя!

Лише за Смикалюком зачинилися двері, Скворцова наче вітром здуло.

— Гребенкин!!! — прогорлав він, — за мной!

Обидва, поспіхом вдягаючи шинелі, побігли в темряву холодного січневого вечора.

— Товарищ лейтенант, а что случилось? — біжучи, поцікавився Гребінкін.

— Объявился тут один бандеровец… К нему завтра связная должна почту принести…

— Так зачем его сейчас брать? При передаче и взяли бы!

— Не скажи, не скажи… Передача должна быть в церкви, а там на службе знаешь сколько народу? А почту передать — только ладонями прикоснуться, и свищи потом, кто передал! Его до утра надо взять и сломать! Чтобы передача была под нашим контролем. Вот тогда всё будет, как тётя Маша нагадала!

— А куда же мы торопимся? Если Смыкалюк его в повитисполком вызовет, то там и возьмём.

— Вот именно: если! Молод ты еще, Гребёнкин, и ни хрена не понимаешь! Во-первых, Смыкалюк местный, а значит верить ему надо с оглядкой. Ты уверен, что он сейчас не пойдёт и не предупредит этого самого Ковалишина? А потом пошлёт курьера, а тот придёт и пожмёт плечами: нету Ковалишина дома, и где он — никто не знает. Да и курьеру тоже верить нельзя, он ведь тоже местный… А во- вторых, Ковалишин по дороге смыться может? Может! Почует неладное, сиганёт в кусты, и ищи ветра в поле! Нет… Рисковать нам нельзя… Мы его у хаты возьмём. А заодно Смыкалюка проверим и к нам покрепче привяжем. А то он слишком задумчивым был, а когда человек начинает думать — это нехорошо! Это, Гребёнкин, очень даже плохо. Так что мы сейчас у повитисполкома подождём, пока кто-нибудь к этому Ковалишину не отправится, а там… Повяжем мы этого Олеся вдвоём?

Усе відбулося так, як спланував лейтенант. Якби вони затрималися на кілька хвилин, то прогавили б кур’єра. Мабуть, то був перший-ліпший хлопчина, який потрапив під руку Смикалюку. Він легко збіг з ґанку і впевнено покрокував уздовж вулиці. Біля ставка хлопчисько завернув наліво та пішов уздовж берега. За весь час він жодного разу не озирнувся, слідкувати за ним було саме задоволення. Дві темні постаті майже нечутно супроводжували його на усьому короткому шляху від повітвиконкому до хати Ковалишиних, де саме у цей час при тьмяному світлі гасової лампи вечеряли.

Олеся узяли метрів за сто від хати. Ніхто нічого не бачив, навіть хлопчина, якого Смикалюк послав до Ковалишиних, бо той не став чекати, доки Олесь одягнеться, і побіг собі додому. Парубок був нівроку, спочатку намагався пручатися і заспокоївся лише тоді, коли Скворцов тицьнув йому в обличчя важким ТТ.