Читаем Переможців не судять полностью

Марійка несла пошту до Ворона. Хто він такий, де жив і як його звали насправді — вона не знала і знати не бажала. Менше знаєш — краще спиш. Зустрітися вони мали у церкві, під час Служби Божої. Ворон мав чекати на неї зліва від ікони Божої Матері рівно о дев’ятій годині. Щоб Марійка не запізнилася, станичний дав їй навіть свого кишенькового годинника, що зараз бовтався у кишені теплого легкого кожушка та, наче підбадьорюючи, легенько постукував по стегну. Вона прийшла до села вчасно, за півгодини на дев’яту, і, не поспішаючи, покрокувала до храму, куди вже прямували тутешні мешканці. Марійка прилаштувалася позаду компанії з чотирьох дівчат, які були також вдягнуті у такі ж, як вона, кожушки, і зовсім не відрізнялася від тутешньої молоді. Ось, нарешті, і церква. Без десяти хвилин дев’ять. Можна бути надворі, але вона змерзла. Ліпше почекати в храмі. Дівчина зайшла всередину та пошукала поглядом знайому ікону. Біля неї нікого не було. Нічого, почекає… В храмі назбиралося вже доста народу. Вона прилаштувалася неподалік від ікони, потерла змерзлі долоньки та засунула їх глибше у кишені. В одній пальці намацали годинника, і вона ледь його не витягнула, щоб глянути, котра година, але вчасно схаменулася. У другій кишені пальці натрапили на щільно складену «штафетку». Марія затиснула її у долоньці.

«Де ж Ворон? Мабуть, вже дев’ята… І на годинника не поглянеш! Звідки у молодої дівчини кишеньковий годинник? Це одразу приверне увагу… Доводиться чекати… Нарешті! Слава Богу, йде… Але… Тихо… Не квапся! На місці! Стояти на місці!!!»

Ворон, хлопчина старший від неї на рік-два, вдягнутий як і всі, у кожушок та чоботи, що аж сяяли, начищені перед Службою, підійшов до ікони, але став не з лівого боку, як це мало б бути, а з протилежного, правого. Марійка, яка вже збиралася зробити крок назустріч хлопцю, заклякла на місці. У цей час з воріт вівтаря вийшов священик. По церкві пройшов слабкий шерех, і всі обличчя повернулися до нього, але Ворон дивився в протилежний бік, наче подавав їй якийсь знак. Краєчком ока, вдаючи, що уважно глядить на святого отця, вона оглянула всіх, хто стояв поряд та неподалік від Ворона. Наче нікого підозрілого не побачила, але почуття небезпеки вже зародилося у її душі й не відпускало. Щось було не так… Тоді вона зробила кілька кроків убік, наче вибираючи краще місце, і це дало змогу оглянути тих, хто стояв поблизу виходу. Погляд зачепився за двох молодиків. Її увагу привернуло те, що вони обидва були в білих однакових сорочках. Не у вишиванках, не в старих, сірих від прання, а в новеньких біленьких сорочках. І стояли вони так, щоб перекрити вихід з церкви. їй стало усе зрозуміло: поруч із Вороном нікого не було тому, що з церкви був лише один вихід. Ці обидва стояли так, щоб у разі чого перекрити вихід, а по-друге, спостерігати за людьми: хто вийде на зустріч з заарештованим. Те, що Ворон заарештований, у неї вже не було ніякого сумніву. Він як зміг попередив зв’язкову про небезпеку, але все ж таки, мабуть, виявився слабкодухим: при затриманні не застрелився, не вчинив самогубства якимсь іншим засобом.

«А може, не мав змоги? Тоді чого ж у церкву погодився прийти? — розмірковувала Марійка, — синців наче на пиці немає… А може, на чомусь зламали? Енкаведисти можуть!»

Вона дуже хотіла втекти від небезпеки якнайшвидше, але боялася привернути до себе увагу, залишаючи храм під час Служби.

«Що ж робити? — у розпачі подумала вона. — Якщо енкаведисти не дурні, а вони не дурні, це вже відомо, то на виході стоїть хтось місцевий, і він одразу вкаже на неї — це не наша, це — зайда!»

В обличчя їй гостро війнуло небезпекою. Марія не поспішаючи озирнулася довкола. З лівого боку стояв гарний, чорнявий, міцної статури парубок. Попереду — дівчина в квітчастій хустці, з-під якої вибивалося пасмо світлорусявого волосся. Чорнявий парубок раз по раз кидав на це пасмо зацікавлений погляд. І Марійка наважилася. Вона зробила маленький крок уперед, взяла дівчину під руку. Та здивовано обернулася.

— Слухай мене уважно, не озирайся, — ледь чутно прошепотіла Марійка, — на мене полюють енкаведисти, мені потрібно вибратися з церкви. Допоможи…

Дівчина на знак згоди кліпнула очима. Марійка прошепотіла їй ще кілька слів, а потім зробила маленький крок назад. Тепер треба було знищити пошту. Легеньким рухом, наче прикриваючи рота долонькою, вона вкинула в нього щільний малюсінький паперовий пакуночок, почекала, доки папір розмокне від слини, та проковтнула його.

***

Перейти на страницу:

Похожие книги

Три повести
Три повести

В книгу вошли три известные повести советского писателя Владимира Лидина, посвященные борьбе советского народа за свое будущее.Действие повести «Великий или Тихий» происходит в пору первой пятилетки, когда на Дальнем Востоке шла тяжелая, порой мучительная перестройка и молодым, свежим силам противостояла косность, неумение работать, а иногда и прямое сопротивление враждебных сил.Повесть «Большая река» посвящена проблеме поисков водоисточников в районе вечной мерзлоты. От решения этой проблемы в свое время зависела пропускная способность Великого Сибирского пути и обороноспособность Дальнего Востока. Судьба нанайского народа, который спасла от вымирания Октябрьская революция, мужественные характеры нанайцев, упорный труд советских изыскателей — все это составляет содержание повести «Большая река».В повести «Изгнание» — о борьбе советского народа против фашистских захватчиков — автор рассказывает о мужестве украинских шахтеров, уходивших в партизанские отряды, о подпольной работе в Харькове, прослеживает судьбы главных героев с первых дней войны до победы над врагом.

Владимир Германович Лидин

Проза о войне
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер

В романе впервые представлена подробно выстроенная художественная версия малоизвестного, одновременно символического события последних лет советской эпохи — восстания наших и афганских военнопленных в апреле 1985 года в пакистанской крепости Бадабер. Впервые в отечественной беллетристике приоткрыт занавес таинственности над самой закрытой из советских спецслужб — Главным Разведывательным Управлением Генерального Штаба ВС СССР. Впервые рассказано об уникальном вузе страны, в советское время называвшемся Военным институтом иностранных языков. Впервые авторская версия описываемых событий исходит от профессиональных востоковедов-практиков, предложивших, в том числе, краткую «художественную энциклопедию» десятилетней афганской войны. Творческий союз писателя Андрея Константинова и журналиста Бориса Подопригоры впервые обрёл полноценное литературное значение после их совместного дебюта — военного романа «Рота». Только теперь правда участника чеченской войны дополнена правдой о войне афганской. Впервые военный роман побуждает осмыслить современные истоки нашего национального достоинства. «Если кто меня слышит» звучит как призыв его сохранить.

Андрей Константинов , Борис Александрович Подопригора , Борис Подопригора

Проза / Проза о войне / Военная проза