Поеми

Боже, бо­же! що то мо­же
Наробити се­ре­на­да!..
Зникла в сер­деньку в Бер­тольда
Темна ту­га i до­са­да.

Усмiх дон­ни Iзi­до­ри

Був де­да­лi все яс­нi­ше,
I що­раз во­на ста­ва­ла
До Бер­тольда при­хильнi­ше.

Далi перс­тень Iзi­до­рин

На ру­цi у нього сяє,
Нареченою своєю
Вiн ко­ха­ну на­зи­ває.

Як же буч­но, як же втiш­но

Всiм гу­ля­лось на ве­сiл­лi!
Танцювали, по­пи­ва­ли
Вiд не­дi­лi до не­дi­лi.

Всiх прий­ма­ли, всiх вi­та­ли,

Всiм умi­ли до­го­ди­ти,
Тiльки на­шо­го по­ета
Пан за­був­ся зап­ро­си­ти.

Звiсно, кло­по­ту ба­га­то

Завжди па­ну мо­ло­до­му, -
Хто ж би мiг ще пам'ята­ти
Про яко­гось там сi­ро­му?

Час ле­тiв, не­мов на кри­лах,

I, мов сон, жит­тя ми­на­ло.
Та нез­чувсь Бер­тольд, як ли­хо
Несподiвано нас­та­ло.

Забажалось ко­ро­ле­вi

Звоювать чу­жеє царст­во,
Розiслав вiн скрiзь ге­рольдiв
На вiй­ну скли­кать ли­царст­во.

I як­раз се­ред бен­ке­ту

В зам­ку на­шо­го Бер­тольда
Залунала гуч­на сур­ма
Королiвського ге­рольда.

Прощавай, дру­жи­на лю­ба,

Всi роз­ко­шi, всi ви­го­ди!
Все те тре­ба про­мi­ня­ти
На да­ле­кiї по­хо­ди.

Залишить Бер­тольдо му­сив

Молодую Iзi­до­ру,
У не­дi­лю вран­цi-ра­но
Вже вiн ви­ру­шив iз дво­ру.

Подалося геть за мо­ре

Все од­важ­неє ли­царст­во;
Там за мо­рем десь ле­жа­ло
Бусурменське гос­по­дарст­во.

I пiш­ло од­важ­не вiй­сько

Через нет­рi та пус­ти­нi;
Не один во­як сму­тив­ся
По своїй рiд­нiй країнi.

Та ко­ли вже над­то тяж­ко

Туга сер­це об­гор­та­ла,
То спiв­цi спi­ва­ли пiс­ню,
Пiсня ту­гу роз­ва­жа­ла:

"Не жу­рись, ко­ли не­до­ля

В край чу­жий те­бе за­ки­не!
Рiдний край у те­бе в сер­цi,
Поки спо­гад ще не ги­не.

Не жу­рись, не мар­но прой­дуть

Сiї сльози й тяж­ка му­ка:
Рiдний край щи­рiш лю­би­ти
Научає нас роз­лу­ка".

Так во­ни спi­ва­ли, йду­чи

Через ди­кiї пус­ти­нi,
Додавав той спiв роз­ва­ги
Не од­нiй смут­нiй лю­ди­нi.

Попереду всього вiй­ська

Три стар­шiї вис­ту­па­ли:
Карлос, Гвi­до i Бер­тольдо;
За од­ва­гу їх об­ра­ли.

Їдуть, їдуть, вреш­тi ба­чать -

Три до­ро­ги ро­зiй­шли­ся,
Розлучились три най­стар­шi,
Кожний рiз­но по­да­ли­ся…

Карлос виб­рав шлях нап­ра­во,

Гвiдо виб­рав шлях на­лi­во,
А Бер­тольд по­дав­ся прос­то.
"Дай же, бо­же, нам!" - "Щас­ли­во!"

I Бер­тольдо­вi спо­чат­ку

Справдi щас­тя па­ну­ва­ло,
Довелося зво­юва­ти
Городiв чу­жих чи­ма­ло.

От вже вiн на стольне мiс­то

Погляда од­важ­ним оком,
Але тут-то са­ме щас­тя
Обернулось iн­шим бо­ком.

Чи то вреш­тi у Бер­тольда

Притомилося ли­царст­во,
Чи то вла­дар бу­сур­менський
Мiцно так три­мавсь за царст­во, -

Тiльки твер­до так три­ма­лось

Мiсто гор­деє, упер­те,
Раз од­би­лось, по­тiм вдру­ге,
Потiм втретє, ще й вчет­вер­те.

Тут прий­шлось Бер­тольду з ли­хом:

Край чу­жий, во­ро­жi лю­де,
Голод, злид­нi, вiй­сько ги­не…
Що то бу­де, що то бу­де?!.

Мiсяць, дру­гий вже ве­деться

Тая прик­рая об­ло­га.
Серед вiй­ська по­ча­ли­ся
Нарiкання i три­во­га.

Приступили до Бер­тольда

Вояки й гу­ка­ють грiз­но:
"Гей, ви­водь ти нас iз­вiд­си!
Геть ве­ди, по­ки не пiз­но!

Нащо ти сю­ди на згу­бу

Пiдманив нас за со­бою?
Чи ти хо­чеш, щоб усi ми
Наложили го­ло­вою?

Осоружне нам се мiс­то!

Хай їй цур, та­кiй об­ло­зi!
Хай їй цур, са­мiй тiй сла­вi!
Хай їй цур, тiй пе­ре­мо­зi!.."

Хтiв Бер­тольд ро­зум­ним сло­вом

Люте вiй­сько вга­му­ва­ти,
Та во­но де­да­лi гiр­ше
Почало ре­пе­ту­ва­ти.

Далi ки­ну­лись до зброї…

Бог зна, чим би то скiн­чи­лось…
Але тут хтось крик­нув: "Стiй­те!" -
Вiйсько рап­том зу­пи­ни­лось.

Вийшли тут на­пе­ред вiй­ська

Вiйськовi спiв­цi сла­вут­нi,
Всi во­ни бу­ли при зброї,
А в ру­ках три­ма­ли лют­нi.

З них один про­мо­вив: "Брат­тя!

Часу маєте до­во­лi,
Щоб Бер­тольда по­ка­ра­ти,
Вiн же й так у ва­шiй во­лi.

Ми б хо­тi­ли тут в сiй спра­вi

Скiлька слiв до вас ска­за­ти,
Та спiв­цям спi­ва­ти ли­чить,
Отже, ми поч­нем спi­ва­ти".

Тут один iз них ти­хенько

Струни срiб­нiї тор­кає,
Усмiхається лу­ка­во
I та­кої по­чи­нає:

"Був со­бi од­важ­ний ли­цар,

Нам йо­го зга­дать до ре­чi,
Вiн ро­бив по­хо­ди дов­гi -
Вiд по­ро­га та до пе­чi.

Вiн своїм язи­ком дов­гим

Руйнував во­ро­жi мiс­та…
Чули ви йо­го роз­по­вiдь:
"Я один, а їх аж трис­та!"

Ну, та сей од­важ­ний ли­цар

Якось виб­рав­ся до бою.
I вер­нув жи­вий,здо­ро­вий:
Талiсман вiн мав з со­бою.

Я га­даю, та­лiс­ман сей

Кожен з вас тут знать го­то­вий,
Се бу­де ре­чен­ня муд­ре:
"Утiкай, по­ки здо­ро­вий!"

"Утiкай, по­ки здо­ро­вий!" -

Всi спiв­цi тут зас­пi­ва­ли;
Вояки сто­яли ти­хо,
Очi в зем­лю пос­пус­ка­ли.

Раптом зброя заб­ли­ща­ла,

I гук­ну­ло вiй­сько хо­ром:
"Ми го­то­вi йти до бою!
Краще смерть, нiж вiч­ний со­ром!"

I мет­ну­ли­ся у на­пад

Так за­пек­ло, так зав­зя­то,
Що не встиг­ла й нiч нас­та­ти,
Як бу­ло вже мiс­то взя­то.

Мiсто взя­то, цар в по­ло­нi

Бусурменський. Пе­ре­мо­га!
От те­пер уже одк­ри­та
Всiм у рiд­ний край до­ро­га.

Тут на ра­до­щах Бер­тольдо

Всiх спiв­цiв ка­зав зiб­ра­ти
I, ко­ли во­ни зiб­ра­лись,
Привселюдно став ка­за­ти:

"Ви, спiв­цi сла­вут­нi на­шi,

Ви, кра­со всього на­ро­ду!
Ви нам честь вiд­ря­ту­ва­ли,
Вам ми вин­нi над­го­ро­ду!"

Та спiв­цi вiд­по­вi­да­ли:

"Нi, не нам, лас­ка­вий па­не,
Той, хто сих пi­сень нав­чив нас,
Надгороду хай дiс­та­не".

"Де ж вiн, де? - гук­нув Бер­тольдо. -

Що ж вiн криється мiж ва­ми?" -
"Вiн не тут, - спiв­цi го­во­рять, -
На вiй­нi не був вiн з на­ми.

Вiн зос­тав­ся, щоб пiс­ня­ми

Звеселять рiд­ну країну,
Там вiн має роз­ва­жа­ти
Не од­ну сум­ну ро­ди­ну".

"Знаю я сього по­ета

I йо­го ве­лич­ну ду­шу,
I те­пер йо­му по-царськи
Я по­дя­ку­ва­ти му­шу.

Тiльки б дав нам бог щас­ли­во

Повернутися до­до­му,
Срiбла, зо­ло­та на­сип­лю
Я спiв­це­вi до­ро­го­му!.."