Поеми

Лiтнiм ве­чо­ром пiз­ненько
Сам по­ет си­дiв в ха­ти­нi,
Так од ран­ку цi­лу дни­ну
Вiн про­си­дiв в са­мо­ти­нi.

Тож си­дiв по­ет в вi­кон­цi,

Слухав спi­вiв, що лу­на­ли
Скрiзь по по­лю i до нього
У ха­ти­ну до­лi­та­ли.

Спiви стих­ли, по­тiм хут­ко

Налетiла лiт­ня нiч­ка;
Дерева шу­мi­ли з вiт­ром,
Гомонiла бист­ра рiч­ка.

I по­ет в своїй ха­ти­нi

Прислухавсь до то­го шу­му,
Погляд в тем­ря­ву вто­пив­ши,
Вiн таємну ду­мав ду­му.

Тiльки чує - хтось пiд'їхав

На ко­нi до йо­го ха­ти
I спи­нив­ся, по­тiм зброя
Почала чи­ясь бряж­ча­ти.

Що за ди­во! Пiд вi­кон­це

Хтось по­ма­лу пiдс­ту­пає.
Тут по­ет не втер­пiв: "Хто там? -
Невiдомого пи­тає.

Як­що зло­дiй, то за­пев­не

Помиливсь ти, лю­бий дру­же!"
"Нi, се я, - оз­вав­ся го­лос, -
Маю спра­ву, пильну ду­же…"

"Хто ж се я"?" - по­ет пи­тає.

"Я, Бер­тольдо, ли­цар з гаю".
Тут по­ет пiз­нав той го­лос:
"А, мис­ли­вий! Знаю, знаю!

Вибачай, про­шу до ха­ти,

Хоч у ме­не трош­ки тем­но,
Бо ко­ли я сам у ха­тi,
Не па­лю вог­ню да­рем­но;

Та для гос­тя за­па­лю вже".

I до­був вог­ню з кре­са­ла.
Перед ним ли­царська пос­тать
Владаря Бер­тольда ста­ла.

"Добрий ве­чiр!" - "Доб­рий ве­чiр"

Став тут ли­цар i - нi сло­ва.
Щось нi­як не по­чи­на­лась
Тая пильная роз­мо­ва.

"Де ж твоя, мiй гос­тю, спра­ва?" -

Далi вже по­ет оз­вав­ся.
Лицар сти­ха од­мов­ляє:
"Я, мiй дру­же, за­ко­хав­ся…"

Тут по­ет йо­му го­во­рить:

"Що ж на се то­бi по­рад­жу?
А про­те до­ка­зуй да­лi,
Може, чим те­бе роз­ва­жу".

"Закохався я i ги­ну, -

Каже ли­цар, - вдень i вно­чi
Бачу я пе­ред со­бою
Яснi оченьки дi­во­чi".

"Що ж? - по­ет на те го­во­рить. -

То за руч­ку та й до шлю­бу!"
"Ох! - зiт­хає ли­цар. - Вiзьме
Iнший хтось дiв­чи­ну лю­бу!

Пiд бал­кон моєї дон­ни

Кожен ве­чiр я при­ход­жу,
I в жур­бi тяж­кiй, в зiт­хан­нях
Цiлу нiч­ку я про­вод­жу.

На мою жур­бу й зiт­хан­ня

Я вiд­по­вi­дi не маю,
Чим я маю при­вер­ну­ти
Серце ми­лої, - не знаю!

Може б, кра­ще їй при­па­ли

До спо­до­би се­ре­на­ди?.."
Тут по­ет на те: "За­пев­не,
Треба пта­шеч­цi при­на­ди!"

"Голос маю, - ка­же ли­цар, -

Та не тям­лю вiр­шу­ван­ня…"
"Певна рiч, - по­ет го­во­рить, -
То не лег­ке по­лю­ван­ня,

А то б до­сi вже на лав­ри

Хто б схо­тiв, то й був ба­га­тий,
Нi, - хи­мер­ний, но­ро­вис­тий
Кiнь по­езiї кри­ла­тий!"

"Правду ка­жеш, - мо­вив ли­цар, -

Але ж я те­бе бла­гаю,
Щоб по­мiг ме­нi в сiй спра­вi.
Пам'ятаю, як у гаю

Ти своїм вiр­шем чу­до­вим

Чарував усю гро­ма­ду, -
Тiльки ти один те­пе­ра
Можеш дать ме­нi по­ра­ду!

За по­ра­ду все, що хо­чеш,

Дам то­бi я в над­го­ро­ду".
"Ну, на се, - по­ет вiд­мо­вив, -
Не на­дi­юся я зро­ду.

Можу я знай­ти й без пла­ти

Для при­яте­ля по­ра­ду.
Ось пож­ди лиш тро­хи, за­раз
Будеш ма­ти се­ре­на­ду.

Та ме­нi для сього тре­ба

Ймення й вро­ду пан­ни зна­ти".
"їй най­мен­ня Iзi­до­ра,
А врод­ли­ва!.. не ска­за­ти!.."

Бiльш по­ет вже не пи­тав­ся,

Сiв, за­ду­мавсь на хви­ли­ну,
Записав щось на па­пе­рi,
Зняв з кi­лоч­ка ман­до­лі­ну,

Показав сло­ва Бер­тольду,

Мандолину дав у ру­ки
Та на­пи­са­нiї вiр­шi
I про­мо­вив для на­уки:

"Ти, спi­ва­ючи, на стру­нах

Маєш так пе­ре­би­ра­ти:
Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol…
Далi мо­жеш сам доб­ра­ти".

"От спа­си­бi!" - крик­нув ли­цар.

Ще ж по­ет не вi­доз­вав­ся,
А вже ли­цар був над­во­рi.
На ко­ня! i геть пог­нав­ся.

I пог­нав­ся ли­цар хут­ко

Через до­ли, че­рез го­ри,
I спи­нив­ся пiд вi­кон­цем
У своєї Iзi­до­ри.

Хутко в неї пiд вi­кон­цем

Мандолiна за­лу­на­ла,
Iз по­то­ку гу­кiв чу­лих
Серенада ви­ри­на­ла:

"Гордо, пиш­но, про­ме­нис­то

Золотiї свi­тять зо­рi,
Та не мо­же до­рiв­ня­тись
Нi од­на з них Iзi­до­рi!

Найчистiшi дi­аман­ти

Сяють, яс­нi та про­зо­рi,
Та не мо­же до­рiв­ня­тись
Нi один з них Iзi­до­рi!

Дорогих пер­лин кош­тов­них

Є ба­га­то в си­нiм мо­рi,
Та не мо­же до­рiв­ня­тись
Нi од­на з них Iзi­до­рi".

Отже, лед­ве се­ре­на­да

Залунала у прос­то­рi,
Вийшла з ха­ти Iзi­до­ра
Подивитися на зо­рi.

А як стих­ли пiд бал­ко­ном

Любi гу­ки ман­до­лi­ни,
До Бер­тольда по­ле­тi­ла
Квiтка з ро­жi вiд дiв­чи­ни.

В ту ж хви­ли­ну Iзi­до­ра

Зникла хут­ко, на­че мрiя,
Та зос­та­ла­ся в Бер­тольда
Квiтка з ро­жi i - на­дiя!