Поеми

Десь, ко­лись, в якiй­сь країнi,
Де за­хо­че­те, там бу­де,
Бо у каз­цi, та ще в вiр­шах,
Все мож­ли­во, доб­рi лю­де.

Десь, ко­лись, в якiй­сь країнi

Проживав по­ет не­щас­ний,
Тiльки мав та­лан до вiр­шiв,
Не по­зи­че­ний, а влас­ний.

На об­лич­чi у по­ета

Не цвi­ла уро­да го­жа,
Хоч не був вiн теж по­га­ний, -
От со­бi - лю­ди­на бо­жа!

Той спi­вець - та що ро­би­ти!

Видно, прав­ди не схо­ва­ти,
Що не був спiв­цем по­ет наш,
Бо зов­сiм не вмiв спi­ва­ти.

Та бу­ла у нього пiс­ня

I дзвiн­кою, i гуч­ною,
Бо роз­хо­ди­лась по свi­ту
Стоголосою лу­ною.

I не був по­ет са­мот­нiм:

До йо­го ма­лої ха­ти
Раз у раз хо­ди­ла мо­лодь
Пiснi-слова вис­лу­ха­ти.

Теє сло­во всiм да­ва­ло

То роз­ва­гу, то по­ра­ду;
Слухачi спiв­цю за теє
Дiлом скрiзь да­ва­ли ра­ду.

Що мог­ли, то те й да­ва­ли,

Вiн зо всього був до­год­ний.
Досить з нього, що не був вiн
Нi го­лод­ний, нi хо­лод­ний.

Як на­вес­нi шум зе­ле­ний

Оживляв сум­ну дiб­ро­ву,
То щод­ня по­ет при­хо­див
До дiб­ро­ви на роз­мо­ву.

Так од­но­го ра­зу ран­ком

Наш по­ет ле­жав у гаю,
Чи вiн слу­хав шум дiб­ро­ви,
Чи пiс­нi скла­дав, - не знаю!

Тiльки чує - го­мiн, гу­ки,

Десь мис­ливськi сур­ми гра­ють,
Чутно ра­зом, як со­ба­чi
Й людськi кри­ки десь лу­на­ють.

Тупотять пруд­кiї ко­нi,

Гомiн ближ­че все лу­нає,
З-за ку­щiв юр­ба мис­ливська
На до­лин­ку ви­бi­гає.

Як на те ж, ле­жав по­ет наш

На са­мi­сiнькiй сте­жи­нi.
"Гей! - кри­чить вiн, - обе­реж­но!
Вiку зба­ви­те лю­ди­нi!"

Ще, на щас­тя, не за звi­ром

Гналася юр­ба, - спи­ни­лась,
А то б, мо­же, на по­ета
Не ко­неч­не по­ди­ви­лась.

Попереду їхав ли­цар,

Та ли­хий та­кий, крий бо­же!
"Бачте, - крик­нув, - що за пти­ця!
Чи не встав би ти, не­бо­же?"

"Не бi­да, - по­ет вiд­мо­вив, -

Як ти й сам з до­ро­ги звер­неш,
Бо як ри­ми пов­тi­ка­ють,
Ти ме­нi їх не за­вер­неш!"

"Се ще так­же по­лю­ван­ня! -

Мовить ли­цар з гуч­ним смi­хом.
Слу­хай, ти, втi­кай лиш кра­ще.
Бо пiз­наєшся ти з ли­хом!"

"Ей, я ли­ха не бо­юся,

З ним но­чую, з ним i днюю;
Ти втi­кай, бо я, мосьпа­не,
На та­ких, як ти, по­люю!

В ме­не ри­ми - со­ко­ля­та,

Як зле­тять до ме­не з не­ба,
То во­ни ме­нi впо­лю­ють,
Вже ко­го ме­нi там тре­ба!"

"Та який ти з бi­са муд­рий! -

Мовить ли­цар. - Ще нi ра­зу
Я та­ких, як ти, не ба­чив.
Я те­пер не маю ча­су,

А то ми б ще по­ди­ви­лись,

Хто ко­го ско­рiй впо­лює.
Хлопцi! геть йо­го з до­ро­ги!
Хай так ду­же не муд­рує!"

"От спа­си­бi за пос­лу­гу! -

Мовить наш по­ет. - Не­сi­те.
Та вiзьмiть лист­ки з пiс­ня­ми,
Он в тра­вi ле­жать, вiзьмi­те".

"Вiн, на­пев­не, бо­же­вiльний! -

Крикнув ли­цар. - Ну, ру­шай­мо!
Хай вiн знає на­шу доб­рiсть -
Стороною об­ми­най­мо.

А ти тут заж­ди, не­бо­же,

Хай-но їха­ти­му з гаю,
Я ще дам то­бi гос­тин­ця,
А те­пер ча­су не маю".

"Не на те­бе ждать я бу­ду, -

Так по­ет вiд­по­вi­дає, -
Хто ж ко­му по­дасть гос­тин­ця,
Ще то­го нiх­то не знає".

Лицар вже на те нi­чо­го

Не вiд­мо­вив, геть по­дав­ся;
Знову юр­ба за­гу­ка­ла,
I лу­ною гай оз­вав­ся.

Розтеклись лов­цi по гаю,

Полювали цi­лу дни­ну,
Та ко­ли б же впо­лю­ва­ли
Хоч на смiх яку звi­ри­ну!

А як со­неч­ко вже ста­ло

На ве­чiрньому уп­ру­зi,
Стихли сур­ми, го­мiн, кри­ки,
Тихо ста­ло скрiзь у лу­зi.

Гурт мис­ливський зго­лод­нi­лий

Весь пiд­бив­ся, уто­мив­ся,
Дехто ще зос­тавсь у гаю,
Дехто вже й з до­ро­ги збив­ся.

Геть од­бив­ши­ся вiд гур­ту,

Їде ли­цар в са­мо­ти­нi.
Зирк! - по­ет ле­жить, як пер­ше,
На са­мi­сiнькiй сте­жи­нi.

"Ах, гос­тин­ця ти че­каєш! -

Мовив ли­цар i лап­нув­ся
По ки­ше­нях. - Ой не­бо­же,
Вдома гро­шi я за­був­ся!"

Усмiхнувсь по­ет на теє:

"Не тур­буй­сь за ме­не, па­не,
Маю я ба­гатст­ва стiльки,
Що йо­го й на те­бе ста­не!"

Спалахнув вiд гнi­ву ли­цар,

Був вiн гор­дий та зав­зя­тий,
Але ж тiльки на упер­тiсть
Та на гор­до­щi ба­га­тий.

"Годi жар­тiв! - крик­нув згор­да.

Бо за­дам то­бi я гар­ту!"
А по­ет йо­му: "Та й сам я
Не люб­лю з па­на­ми жар­ту…

Бачиш ти - оця дiб­ро­ва,

Поле, не­бо,синє мо­ре -
То моє ба­гатст­во-панст­во
I роз­кiш­не, i прос­то­ре.

При всьому сьому ба­гатст­вi

Я щас­ли­вий завж­ди й вiльний".
Тут пок­лик­нув ли­цар: "Бо­же!
Чоловiк сей бо­же­вiльний!"

"Може буть, - по­ет вiд­мо­вив, -

Певне, всi ми в бо­жiй во­лi.
Та я справ­дi маю щас­тя,
I з ме­не йо­го до­во­лi.

Так, я вiльний, маю бист­рi

Вiльнi ду­ми-ча­рiв­ни­цi,
Що для них не­ма на свi­тi
Нi зас­та­ви, нi гра­ни­цi.

Все, чо­го ду­ша зап­раг­не,

Я ство­рю в од­ну хви­ли­ну,
В таємнi свi­ти надх­мар­нi
Я на кри­лах дум­ки ли­ну.

Скрiзь гу­ляю, скрiзь бу­яю,

Мов той вi­тер дзвiн­кий в по­лi;
Сам я вiльний i нi­ко­ли
Не зла­мав чу­жої во­лi!"

Засмiявсь на теє ли­цар:

"Давню бай­ку пра­виш, дру­же?
Я ж то­бi ска­жу на теє:
Ти щас­ли­вий, та не ду­же.

Я б вiд­дав отой хи­мер­ний

Твiй таємний свiт надх­мар­ний
За на­зем­не справжнє графст­во,
За пiдх­мар­ний за­мок гар­ний.

Я б вiд­дав твоє ба­гатст­во

I не­пев­нiї країни
За єди­ний по­цi­лу­нок
Вiд ко­ха­ної дiв­чи­ни…"

Щось по­ет хо­тiв вiд­мо­вить

На нед­ба­лу гор­ду мо­ву,
Та вже со­неч­ко чер­во­не
Заховалось за дiб­ро­ву.

Надiйшла сiльськая мо­лодь,

Що з ро­бо­ти по­вер­та­лась,
I по­ба­чи­ла по­ета,
З ним при­яз­но при­вi­та­лась.

Тут по­ет взяв ман­до­лi­ну,

I на вiд­по­вiдь гур­то­вi
Вiн заг­рав, i до му­зи­ки
Промовляв пiс­нi чу­до­вi.

Всi нав­ко­ло не­ру­хо­мi,

Зачарованi сто­яли,
А най­бiльше у дiв­ча­ток
Очi втi­хою па­ла­ли.

Довго й ли­цар слу­хав пiс­ню,

Далi мо­вив на вiд­хо­дi:
"Що за див­на си­ла сло­ва!
Ворожбит який­сь, та й го­дi!"