Поеми

Ой то ж не со­кiл-ви­но­зiр
Злетiв з го­ри в до­ли­ну, -
То при­ле­тiв юнак Ро­берт
У рiд­ную країну.

Вiн на ко­не­вi во­ро­нiм

По краю про­бi­гає,
В ос­тан­нiй раз шот­ландський люд
До бою вiн скли­кає:

"До зброї всi! чи ще жи­ве

Мiцна од­ва­га ва­ша?
За во­лю зги­нуть ми кля­лись,
А де ж при­ся­га на­ша?

Хто во­лi ще не вiд­цу­равсь,

Нехай iде до бою!
Хто пам'ята про сла­ву й честь, -
До зброї! хто за мною?"

Не згас, не згас шот­ландський дух,

Шотландiя повс­та­не!
У сьомий раз, як в пер­ший раз,
Зiбралися се­ля­не.

Король Ед­вард не спо­дi­вавсь

Шотландського повс­тан­ня,
Його ли­царст­во ро­зiй­шлось
Уже на спо­чи­ван­ня.

Зосталась тiльки по­ки що

Мала час­ти­на вiй­ська,
Безпечна й смi­ли­ва бу­ла
Залога та анг­лiй­ська.

Все роз­мов­ля­ють во­яки,

Якi з вiй­ни дос­тат­ки,
Якi в Шот­лан­дiї ко­роль
Збиратиме по­дат­ки.

Серед анг­лiй­ських во­якiв

Сидять па­ни шот­ландськi:
Тепер ко­роль їм знов вер­нув
Права й маєтки панськi.

Тож завт­ра кож­ний з них пi­де

До рiд­ної осе­лi, -
Чого ж си­дять во­ни та­кi
Смутнi та не­ве­се­лi?

Того, що ду­шу їм гри­зе

I со­ром, i до­са­да, -
Здається їм, що все кру­гом
Гукає: "Зра­да, зра­да!.."

Англiйськi ж ли­ца­рi со­бi

Пiсень гуч­них спi­ва­ють,
I так бадьоро на спи­сах
Їх ко­ро­гов­ки ма­ють.

Селяни ти­хо пi­дiй­шли

До вiй­ська за го­рою,
З'явились, на­че з-пiд зем­лi,
I вда­ри­ли до бою.

Все за­шу­мi­ло, за­гу­ло,

Мов бу­ря-хур­то­ви­на,
Роберт лi­та на во­ро­нiм,
Неначе гро­мо­ви­на.

Ох, лю­тий бiй, ос­тан­нiй бiй, -

Щаслив, хто пе­ре­мо­же!..
Англiйцi в роз­па­чi, кри­чать:
"Рятуй нас, ми­лий бо­же!"

До них з гра­ни­цi пос­пi­ша

Вiд ко­ро­ля пiд­мо­га,
Її стрi­ча шот­ландський крик:
"Нi, на­ша пе­ре­мо­га!"

Пiдмога сильна на­дiй­шла,

Але шко­да - вже пiз­но!
Женуть шот­ланд­цi во­ро­гiв,
Гукають вслiд їм грiз­но:

"Не до­ве­деться бiльше вам

Ламать чу­жої во­лi!
Коли жит­тя вам до­ро­ге, -
Кладiте зброю до­лi!"

Шотландське вiй­сько зай­ня­ло

Англiйцiв пiд го­рою,
Нема ря­тун­ку їм, не­ма, -
Складають до­лi зброю.

Тодi з гро­ма­ди вис­ту­па

Роберт i про­мов­ляє:
"Отак те­пер шот­ландський люд
Англiйцям об'являє:

Наш край вiд­дав­на вiльний був,

Таким по­вiк вiн бу­де;
Ви ба­чи­ли, як прав своїх
Боронять на­шi лю­ди.

Збира хай в Анг­лiї Ед­вард

Податки й де­ся­ти­ни,
А всяк шот­лан­дець - вiльний пан
Своєї батькiв­щи­ни.

Селянам на­шим бай­ду­же

Про лас­ку й над­го­ро­ди,
Вони не пi­дуть з ко­ро­лем
За ли­царст­вом в по­хо­ди.

Тепер я ва­шу зброю всю

У зак­ла­дi ли­шаю,
А вас до­до­му вiд­пу­щу
По братньому зви­чаю.

Iдiть Ед­вар­до­вi ска­жiть,

Як чу­ли по сiй мо­вi.
Коли не зго­диться на мир, -
Ми знов у бiй го­то­вi".

Англiйцi мовч­ки одiй­шли

Без ко­ро­гов, без зброї;
Без ра­до­щiв пiш­ли во­ни
Геть до зем­лi рiд­ної.

I як в до­ли­ну вже зiй­шли,

Оглянулись на го­ру,
Роберта вгле­дi­ли во­ни
Серед сiльсько­го збо­ру.

Укрита лю­дом там бу­ла

Уся го­ра зе­ле­на,
А ви­ще всiх сто­яв Ро­берт,
У нiг йо­го зна­ме­на.

Лежала й зброя вся ота,

Що на вiй­нi заб­ра­ли,
Шотландська зброя й ко­рог­ви
Навколо нього ся­ли.

Роберт не­на­че рiч дер­жав,

Змагався, бо­ро­нив­ся,
Зняв по­тiм яс­ний свiй шо­лом
I лю­до­вi вкло­нив­ся.

Англiйцi чу­ли, як гук­нув

Увесь той гурт се­лянський:
"Хвала i честь! не­хай жи­ве
Роберт, ко­роль шот­ландський!"