Поеми

Кажуть, весь по­мiст у пек­лi
З доб­рих за­мi­рiв зло­жив­ся!
Для пе­кельно­го по­мос­ту
I Бер­тольдо пот­ру­див­ся…

Вже дав­но Бер­тольд вер­нув­ся

Iз да­ле­кої чу­жи­ни,
Знов за­жив жит­тям ве­се­лим
Бiля ми­лої дру­жи­ни.

Знов у нього в пиш­нiм зам­ку

Почалося вiч­не свя­то, -
О, те­пер бу­ло у нього
Срiбла, зо­ло­та ба­га­то!

Окрiм то­го, що наб­рав вiн

На вiй­нi всього без лi­ку,
Ще ко­роль йо­му в по­дя­ку
Надгороду дав ве­ли­ку.

Сила стат­кiв та маєткiв!

Вже Бер­тольдо граф за­мож­ний!
Вiн жи­ве в свой­ому графст­вi,
Наче сам ко­роль вельмож­ний.

Та око­ли­ця, де жив вiн,

Вся бу­ла йо­му вiд­да­на,
Люд увесь в тiм краю му­сив
Узнавать йо­го за па­на.

Тож спо­чат­ку то­го щас­тя

Справдi був Бер­тольдо гiд­ний:
Правий суд чи­нив у панст­вi,
До пiд­да­них був ла­гiд­ний.

Але то бу­ло не дов­го,

Вiн де­да­лi в смак ввi­хо­див
I пот­ро­ху в се­бе в графст­вi
Iншi зви­чаї за­во­див.

Що ж, на­пит­ки, та наїдки,

Та уб­ран­ня пре­хо­ро­шi,
Та за­ба­ви, та тур­нi­ри,
А на все ж то тре­ба гро­шей!

Та й по всiх да­ле­ких вiй­нах

Граф прив­чив­ся до гра­бун­ку,
А те­пер в своїй країнi
Вiн шу­кав у тiм ря­тун­ку.

Почалися нес­кiн­чен­нi

Мита, пан­щи­на, по­дат­ки,
Граф пос­та­вив по до­ро­гах
Скрiзь зас­та­ви та ро­гат­ки.

Трудно на­вiть роз­ка­за­ти,

Що за ли­хо ста­ло в краю, -
Люди му­чи­лись, як в пек­лi,
Пан втi­шав­ся, як у раю.

Пан гу­ляв у се­бе в зам­ку, -

У яр­мi стог­на­ли лю­де,
I зда­ва­лось, що до­вi­ку
Все та­ка не­во­ля бу­де.

Розливався людський сто­гiн

Всюди хви­лею сум­ною,
I в сер­деньку у по­ета
Озивався вiн лу­ною…

Ось од­но­го ра­зу чує

Граф ли­хi, три­вож­нi вiс­тi:
Донесла йо­му сто­ро­жа,
Що не все спо­кiй­но в мiс­тi;

Що спiв­цi тю мiс­тi хо­дять

I пiс­ня­ми люд мо­ро­чать,
Все про рiв­нiсть i про во­лю
У пiс­нях своїх то­ро­чать.

Вже й по тюр­мах їх сад­жа­ють,

Та нi­що не по­ма­гає, -
Їх пiс­нi iдуть по лю­дях,
Всяк пiс­нi тi пе­рей­має.

"Ну, - гук­нув Бер­тольд, - то бай­ка!

Я вiзьму спiв­цiв тих в ру­ки!"
Раптом чує - десь бли­зенько
Залунали пiс­нi гу­ки:

"В му­жи­ка зем­лян­ка вог­ка,

В па­на ха­та на по­мос­тi;
Що ж, не­дар­ма лю­ди ка­жуть,
Що в па­нiв бi­лi­шi кос­тi!

У му­жич­ки ру­ки чор­нi,

В па­нi ру­ченька тен­дiт­на;
Що ж, не­дар­ма лю­ди ка­жуть,
Що в па­нiв i кров бла­кит­на!

Мужики цi­ка­вi ста­ли,

Чи тi кос­тi бi­лi всю­ди,
Чи бла­кит­на кров поллється,
Як про­би­ти па­ну гру­ди?"

"Що се, що? - кри­чить Бер­тольдо.

Гей, ло­вiть спiв­ця, в'яжi­те!
У тюр­му йо­го, в кай­да­ни!
Та ско­рiш, ско­рiш бi­жi­те!"

Коли се з-за му­рiв зам­ку

Обiзвався го­лос до­лi:
"Гей, бi­жi­те, панськi слу­ги,
Та спiй­май­те вiт­ра в по­лi!

Не тур­буй­ся ти да­рем­не,

Все од­но, вельмож­ний па­не,
Вловиш нас сьогод­нi де­сять,
Завтра двад­цять знов нас­та­не!

Нас та­ки чи­ма­ле вiй­сько,

Маєм сво­го ота­ма­на,
Вiн у нас од­важ­ний ли­цар,
Врештi, вiн знай­омий па­на…"

Мов крiзь зем­лю про­ва­лив­ся

Той спi­вець, утiк од ли­ха.
А Бер­тольд си­дiв i ду­мав,
Далi так про­мо­вив сти­ха:

"Маєм сво­го ота­ма­на! -

Ось де ко­рiнь цi­лiй спра­вi!
Ну, та я те­пе­ра хут­ко
Положу кi­нець за­ба­вi!"

Тут вiн двох що­най­вiр­нi­ших

Слуг до се­бе прик­ли­кає
I до на­шо­го по­ета
У ха­ти­ну по­си­лає:

"Ви ска­жiть йо­му вiд ме­не,

Що я до­сi пам'ятаю,
Як пiс­нi йо­го втi­ша­ли
Нас ко­лись в чу­жо­му краю.

Власне я те­пер ба­жаю

Дать йо­му за них зап­ла­ту:
Я по­ето­вi да­рую
В се­бе в зам­ку гар­ну ха­ту.

Я йо­го та­лан спi­вацький

Так ви­со­ко по­ва­жаю,
Що спiв­цем своїм прид­вор­ним
Я зро­бить йо­го ба­жаю.

Ви ска­жiть, що вiн у ме­не

Буде жи­ти в ша­нi, в сла­вi,
Тiльки, звiс­но, хай за­бу­де
Рiзнi ви­гад­ки лу­ка­вi".

Слуги за­раз по­да­ли­ся

До убо­гої осе­лi,
Принесли во­ни по­ету
Тi зап­ро­си­ни ве­се­лi.

Усмiхаючись, вiн слу­хав

Те зап­ро­шен­ня знад­неє,
А ко­ли во­ни скiн­чи­ли,
Так про­мо­вив їм на сеє:

"Ви ска­жi­те сво­му па­ну,

Що зап­ла­ти не ба­жаю,
Бо ко­ли я що да­рую,
То на­зад не од­би­раю.

Хай вiн сам те при­га­дає,

Що то ж я йо­му дав зло­то,
Хоч те­пер об тiм жал­кую,
Краще б ки­нув у бо­ло­то!

Ви ска­жiть, що я не хо­чу

Слави з рук йо­го прий­ма­ти,
Бо ли­хую тiльки сла­ву
Тiї ру­ки мо­жуть да­ти.

Золотих не хо­чу лав­рiв, -

З ни­ми щас­тя не здо­бу­ду.
Як я ни­ми увiн­ча­юсь,
То по­етом вже не бу­ду.

Не по­ет, у ко­го дум­ки

Не лi­та­ють вiльно в свi­тi,
А зап­лу­та­лись на­вi­ки
В зо­ло­тiї тон­кi сi­тi.

Не по­ет, хто за­бу­ває

Про страш­нi на­род­нi ра­ни,
Щоб со­бi на вiльнi ру­ки
Золотi на­дiть кай­да­ни!

Тож пi­дi­те i ска­жi­те,

Що по­ки я бу­ду жи­ти,
Не по­ду­маю до­вi­ку
Зброї чес­ної зло­жи­ти!"

З тим вер­ну­лись вiр­нi слу­ги

До Бер­тольда i ска­за­ли:
"Так i так по­ет вiд­мо­вив,
Ми да­рем­не на­мов­ля­ли…"

Аж ски­пiв Бер­тольд, по­чув­ши

Гордовитую вiд­мо­ву,
До по­ета по­си­лає
Посланцiв тих са­мих зно­ву:

"Ви ска­жiть сьому зух­вальцю,

Що те­пер нас­тав день су­ду,
Що тер­пiв йо­го я дов­го,
Але бiльш тер­пiть не бу­ду.

Коли вiн скла­дан­ня вiр­шiв

Бунтiвничих не по­ки­не,
То в тюр­му йо­го за­ки­ну,
Там вiн, кля­тий, i за­ги­не!"

Знову слу­ги по­да­ли­ся

До убо­гої ха­ти­ни
I, пiд­хо­дя­чи, по­чу­ли
Тихий бренькiт ман­до­лi­ни.

У вiк­но зир­ну­ли слу­ги,

Бачать: зiб­ра­на гро­ма­да,,
Всi сто­ять нав­ко­ло лiж­ка,
Мов якась таємна ра­да!

Утомивсь по­ет вiд пра­цi,

Третiй день ле­жить в не­ду­зi,
Слухачi нав­ко­ло нього
Посхиляли чо­ла в ту­зi.

А по­ет усе то грає,

То щось пи­ше на па­пе­рi
Й роз­дає пи­сан­ня лю­дям, -
Тут всту­пи­ли слу­ги в две­рi.

Всi мет­ну­лись хут­ко з ха­ти,

I по­ет один зос­тав­ся,
Подививсь на слуг спо­кiй­но,
Гордовито при­вi­тав­ся.

Всi Бер­тольдо­вi пог­ро­зи

Слухав мовч­ки, ус­мi­хав­ся.
А ко­ли скiн­чи­ли слу­ги,
Так до них вiн обiз­вав­ся:

"Ви ска­жiть свой­ому па­ну,

Що го­то­вий я в до­ро­гу,
Тiльки хай ве­лить прис­ла­ти
Слуг ще двох вам на пiд­мо­гу.

На зап­ро­си­ни лас­ка­вi

Я не мо­жу встать з пос­те­лi,
Вам нес­ти ме­не прий­деться
Аж до но­вої осе­лi.

Та й в тем­ни­цi бу­ду вiльний, -

Маю ду­ми-ча­рiв­ни­цi,
Що для них не­ма на свi­тi
Нi зас­та­ви, нi гра­ни­цi.

I мо­го пруд­ко­го сло­ва

Не зат­ри­має тем­ни­ця,
Полетить во­но по свi­тi,
Наче тая вiльна пти­ця.

З сло­вом зiл­лються в тем­ни­цi

Гiркий жаль i тяж­ка ту­га,
I то­дi пот­рiй­на ста­не
I страш­на йо­го по­ту­га.

I по­ет вiд сво­го лю­ду

Не по­чує слiв до­га­ни
В день сум­ний, ко­ли на нього
Накладатимуть кай­да­ни!"

Так до­вi­ку у тем­ни­цi

Довелось по­ету жи­ти,
За тю­рем­ний спiв вiн му­сив
Головою на­ло­жи­ти.

Та зос­та­ли­ся на свi­тi

Молодi йо­го на­щад­ки,
Що взя­ли со­бi у спа­док
Всi пiс­нi йо­го, всi гад­ки.

Здiйнялось повс­тан­ня в краю,

I Бер­тольда вби­ли лю­де,
Та й га­да­ли, що в країнi
Бiльш не­во­лi вже не бу­де.

Та зос­тав­ся по Бер­тольду

Молодий йо­го на­ща­док,
I пи­ху йо­го, й маєтки
Вiн заб­рав со­бi у спа­док.

I те­пер на­щад­ки графськi

Тюрми мiц­нiї бу­ду­ють,
А по­ето­вi на­щад­ки
Слово гост­реє гар­ту­ють.

Проти дi­ла со­ром­но­го

Виступає сло­во пра­ве -
Ох, страш­не оте зма­ган­ня,
Хоч во­но i не кри­ва­ве!

А ко­ли вiй­на скiн­читься

Того дi­ла й то­го сло­ва,
То скiн­читься дав­ня каз­ка,
А нас­та­не прав­да но­ва.