Читаем Поеми полностью

Кажуть, весь по­мiст у пек­лiЗ доб­рих за­мi­рiв зло­жив­ся!Для пе­кельно­го по­мос­туI Бер­тольдо пот­ру­див­ся…Вже дав­но Бер­тольд вер­нув­сяIз да­ле­кої чу­жи­ни,Знов за­жив жит­тям ве­се­лимБiля ми­лої дру­жи­ни.Знов у нього в пиш­нiм зам­куПочалося вiч­не свя­то, -О, те­пер бу­ло у ньогоСрiбла, зо­ло­та ба­га­то!Окрiм то­го, що наб­рав вiнНа вiй­нi всього без лi­ку,Ще ко­роль йо­му в по­дя­куНадгороду дав ве­ли­ку.Сила стат­кiв та маєткiв!Вже Бер­тольдо граф за­мож­ний!Вiн жи­ве в свой­ому графст­вi,Наче сам ко­роль вельмож­ний.Та око­ли­ця, де жив вiн,Вся бу­ла йо­му вiд­да­на,Люд увесь в тiм краю му­сивУзнавать йо­го за па­на.Тож спо­чат­ку то­го щас­тяСправдi був Бер­тольдо гiд­ний:Правий суд чи­нив у панст­вi,До пiд­да­них був ла­гiд­ний.Але то бу­ло не дов­го,Вiн де­да­лi в смак ввi­хо­дивI пот­ро­ху в се­бе в графст­вiIншi зви­чаї за­во­див.Що ж, на­пит­ки, та наїдки,Та уб­ран­ня пре­хо­ро­шi,Та за­ба­ви, та тур­нi­ри,А на все ж то тре­ба гро­шей!Та й по всiх да­ле­ких вiй­нахГраф прив­чив­ся до гра­бун­ку,А те­пер в своїй країнiВiн шу­кав у тiм ря­тун­ку.Почалися нес­кiн­чен­нiМита, пан­щи­на, по­дат­ки,Граф пос­та­вив по до­ро­гахСкрiзь зас­та­ви та ро­гат­ки.Трудно на­вiть роз­ка­за­ти,Що за ли­хо ста­ло в краю, -Люди му­чи­лись, як в пек­лi,Пан втi­шав­ся, як у раю.Пан гу­ляв у се­бе в зам­ку, -У яр­мi стог­на­ли лю­де,I зда­ва­лось, що до­вi­куВсе та­ка не­во­ля бу­де.Розливався людський сто­гiнВсюди хви­лею сум­ною,I в сер­деньку у по­етаОзивався вiн лу­ною…Ось од­но­го ра­зу чуєГраф ли­хi, три­вож­нi вiс­тi:Донесла йо­му сто­ро­жа,Що не все спо­кiй­но в мiс­тi;Що спiв­цi тю мiс­тi хо­дятьI пiс­ня­ми люд мо­ро­чать,Все про рiв­нiсть i про во­люУ пiс­нях своїх то­ро­чать.Вже й по тюр­мах їх сад­жа­ють,Та нi­що не по­ма­гає, -Їх пiс­нi iдуть по лю­дях,Всяк пiс­нi тi пе­рей­має."Ну, - гук­нув Бер­тольд, - то бай­ка!Я вiзьму спiв­цiв тих в ру­ки!"Раптом чує - десь бли­зенькоЗалунали пiс­нi гу­ки:"В му­жи­ка зем­лян­ка вог­ка,В па­на ха­та на по­мос­тi;Що ж, не­дар­ма лю­ди ка­жуть,Що в па­нiв бi­лi­шi кос­тi!У му­жич­ки ру­ки чор­нi,В па­нi ру­ченька тен­дiт­на;Що ж, не­дар­ма лю­ди ка­жуть,Що в па­нiв i кров бла­кит­на!Мужики цi­ка­вi ста­ли,Чи тi кос­тi бi­лi всю­ди,Чи бла­кит­на кров поллється,Як про­би­ти па­ну гру­ди?""Що се, що? - кри­чить Бер­тольдо.Гей, ло­вiть спiв­ця, в'яжi­те!У тюр­му йо­го, в кай­да­ни!Та ско­рiш, ско­рiш бi­жi­те!"Коли се з-за му­рiв зам­куОбiзвався го­лос до­лi:"Гей, бi­жi­те, панськi слу­ги,Та спiй­май­те вiт­ра в по­лi!Не тур­буй­ся ти да­рем­не,Все од­но, вельмож­ний па­не,Вловиш нас сьогод­нi де­сять,Завтра двад­цять знов нас­та­не!Нас та­ки чи­ма­ле вiй­сько,Маєм сво­го ота­ма­на,Вiн у нас од­важ­ний ли­цар,Врештi, вiн знай­омий па­на…"Мов крiзь зем­лю про­ва­лив­сяТой спi­вець, утiк од ли­ха.А Бер­тольд си­дiв i ду­мав,Далi так про­мо­вив сти­ха:"Маєм сво­го ота­ма­на! -Ось де ко­рiнь цi­лiй спра­вi!Ну, та я те­пе­ра хут­коПоложу кi­нець за­ба­вi!"Тут вiн двох що­най­вiр­нi­шихСлуг до се­бе прик­ли­каєI до на­шо­го по­етаУ ха­ти­ну по­си­лає:"Ви ска­жiть йо­му вiд ме­не,Що я до­сi пам'ятаю,Як пiс­нi йо­го втi­ша­лиНас ко­лись в чу­жо­му краю.Власне я те­пер ба­жаюДать йо­му за них зап­ла­ту:Я по­ето­вi да­руюВ се­бе в зам­ку гар­ну ха­ту.Я йо­го та­лан спi­вацькийТак ви­со­ко по­ва­жаю,Що спiв­цем своїм прид­вор­нимЯ зро­бить йо­го ба­жаю.Ви ска­жiть, що вiн у ме­неБуде жи­ти в ша­нi, в сла­вi,Тiльки, звiс­но, хай за­бу­деРiзнi ви­гад­ки лу­ка­вi".Слуги за­раз по­да­ли­сяДо убо­гої осе­лi,Принесли во­ни по­етуТi зап­ро­си­ни ве­се­лi.Усмiхаючись, вiн слу­хавТе зап­ро­шен­ня знад­неє,А ко­ли во­ни скiн­чи­ли,Так про­мо­вив їм на сеє:"Ви ска­жi­те сво­му па­ну,Що зап­ла­ти не ба­жаю,Бо ко­ли я що да­рую,То на­зад не од­би­раю.Хай вiн сам те при­га­дає,Що то ж я йо­му дав зло­то,Хоч те­пер об тiм жал­кую,Краще б ки­нув у бо­ло­то!Ви ска­жiть, що я не хо­чуСлави з рук йо­го прий­ма­ти,Бо ли­хую тiльки сла­вуТiї ру­ки мо­жуть да­ти.Золотих не хо­чу лав­рiв, -З ни­ми щас­тя не здо­бу­ду.Як я ни­ми увiн­ча­юсь,То по­етом вже не бу­ду.Не по­ет, у ко­го дум­киНе лi­та­ють вiльно в свi­тi,А зап­лу­та­лись на­вi­киВ зо­ло­тiї тон­кi сi­тi.Не по­ет, хто за­бу­ваєПро страш­нi на­род­нi ра­ни,Щоб со­бi на вiльнi ру­киЗолотi на­дiть кай­да­ни!Тож пi­дi­те i ска­жi­те,Що по­ки я бу­ду жи­ти,Не по­ду­маю до­вi­куЗброї чес­ної зло­жи­ти!"З тим вер­ну­лись вiр­нi слу­гиДо Бер­тольда i ска­за­ли:"Так i так по­ет вiд­мо­вив,Ми да­рем­не на­мов­ля­ли…"Аж ски­пiв Бер­тольд, по­чув­шиГордовитую вiд­мо­ву,До по­ета по­си­лаєПосланцiв тих са­мих зно­ву:"Ви ска­жiть сьому зух­вальцю,Що те­пер нас­тав день су­ду,Що тер­пiв йо­го я дов­го,Але бiльш тер­пiть не бу­ду.Коли вiн скла­дан­ня вiр­шiвБунтiвничих не по­ки­не,То в тюр­му йо­го за­ки­ну,Там вiн, кля­тий, i за­ги­не!"Знову слу­ги по­да­ли­сяДо убо­гої ха­ти­ниI, пiд­хо­дя­чи, по­чу­лиТихий бренькiт ман­до­лi­ни.У вiк­но зир­ну­ли слу­ги,Бачать: зiб­ра­на гро­ма­да,,Всi сто­ять нав­ко­ло лiж­ка,Мов якась таємна ра­да!Утомивсь по­ет вiд пра­цi,Третiй день ле­жить в не­ду­зi,Слухачi нав­ко­ло ньогоПосхиляли чо­ла в ту­зi.А по­ет усе то грає,То щось пи­ше на па­пе­рiЙ роз­дає пи­сан­ня лю­дям, -Тут всту­пи­ли слу­ги в две­рi.Всi мет­ну­лись хут­ко з ха­ти,I по­ет один зос­тав­ся,Подививсь на слуг спо­кiй­но,Гордовито при­вi­тав­ся.Всi Бер­тольдо­вi пог­ро­зиСлухав мовч­ки, ус­мi­хав­ся.А ко­ли скiн­чи­ли слу­ги,Так до них вiн обiз­вав­ся:"Ви ска­жiть свой­ому па­ну,Що го­то­вий я в до­ро­гу,Тiльки хай ве­лить прис­ла­тиСлуг ще двох вам на пiд­мо­гу.На зап­ро­си­ни лас­ка­вiЯ не мо­жу встать з пос­те­лi,Вам нес­ти ме­не прий­детьсяАж до но­вої осе­лi.Та й в тем­ни­цi бу­ду вiльний, -Маю ду­ми-ча­рiв­ни­цi,Що для них не­ма на свi­тiНi зас­та­ви, нi гра­ни­цi.I мо­го пруд­ко­го сло­ваНе зат­ри­має тем­ни­ця,Полетить во­но по свi­тi,Наче тая вiльна пти­ця.З сло­вом зiл­лються в тем­ни­цiГiркий жаль i тяж­ка ту­га,I то­дi пот­рiй­на ста­неI страш­на йо­го по­ту­га.I по­ет вiд сво­го лю­дуНе по­чує слiв до­га­ниВ день сум­ний, ко­ли на ньогоНакладатимуть кай­да­ни!"Так до­вi­ку у тем­ни­цiДовелось по­ету жи­ти,За тю­рем­ний спiв вiн му­сивГоловою на­ло­жи­ти.Та зос­та­ли­ся на свi­тiМолодi йо­го на­щад­ки,Що взя­ли со­бi у спа­докВсi пiс­нi йо­го, всi гад­ки.Здiйнялось повс­тан­ня в краю,I Бер­тольда вби­ли лю­де,Та й га­да­ли, що в країнiБiльш не­во­лi вже не бу­де.Та зос­тав­ся по Бер­тольдуМолодий йо­го на­ща­док,I пи­ху йо­го, й маєткиВiн заб­рав со­бi у спа­док.I те­пер на­щад­ки графськiТюрми мiц­нiї бу­ду­ють,А по­ето­вi на­щад­киСлово гост­реє гар­ту­ють.Проти дi­ла со­ром­но­гоВиступає сло­во пра­ве -Ох, страш­не оте зма­ган­ня,Хоч во­но i не кри­ва­ве!А ко­ли вiй­на скiн­читьсяТого дi­ла й то­го сло­ва,То скiн­читься дав­ня каз­ка,А нас­та­не прав­да но­ва.
Перейти на страницу:

Похожие книги

Партизан
Партизан

Книги, фильмы и Интернет в настоящее время просто завалены «злобными орками из НКВД» и еще более злобными представителями ГэПэУ, которые без суда и следствия убивают курсантов учебки прямо на глазах у всей учебной роты, в которой готовят будущих минеров. И им за это ничего не бывает! Современные писатели напрочь забывают о той роли, которую сыграли в той войне эти структуры. В том числе для создания на оккупированной территории целых партизанских районов и областей, что в итоге очень помогло Красной армии и в обороне страны, и в ходе наступления на Берлин. Главный герой этой книги – старшина-пограничник и «в подсознании» у него замаскировался спецназовец-афганец, с высшим военным образованием, с разведывательным факультетом Академии Генштаба. Совершенно непростой товарищ, с богатым опытом боевых действий. Другие там особо не нужны, наши родители и сами справились с коричневой чумой. А вот помочь знаниями не мешало бы. Они ведь пришли в армию и в промышленность «от сохи», но превратили ее в ядерную державу. Так что, знакомьтесь: «злобный орк из НКВД» сорвался с цепи в Белоруссии!

Алексей Владимирович Соколов , Виктор Сергеевич Мишин , Комбат Мв Найтов , Комбат Найтов , Константин Георгиевич Калбазов

Фантастика / Детективы / Поэзия / Попаданцы / Боевики
Черта горизонта
Черта горизонта

Страстная, поистине исповедальная искренность, трепетное внутреннее напряжение и вместе с тем предельно четкая, отточенная стиховая огранка отличают лирику русской советской поэтессы Марии Петровых (1908–1979).Высоким мастерством отмечены ее переводы. Круг переведенных ею авторов чрезвычайно широк. Особые, крепкие узы связывали Марию Петровых с Арменией, с армянскими поэтами. Она — первый лауреат премии имени Егише Чаренца, заслуженный деятель культуры Армянской ССР.В сборник вошли оригинальные стихи поэтессы, ее переводы из армянской поэзии, воспоминания армянских и русских поэтов и критиков о ней. Большая часть этих материалов публикуется впервые.На обложке — портрет М. Петровых кисти М. Сарьяна.

Амо Сагиян , Владимир Григорьевич Адмони , Иоаннес Мкртичевич Иоаннисян , Мария Сергеевна Петровых , Сильва Капутикян , Эмилия Борисовна Александрова

Поэзия / Стихи и поэзия / Документальное / Биографии и Мемуары