Поеми

Стала слава на все село,
Стали поговори, –
Все за того козаченька,
Що чорнії брови.

Ой казали, говорили

По всім селі люде:
«Та вже з того козаченька
Нічого не буде!

Як день божий, смутний ходить

Та думку гадає,
Та щоночі йде над річку,
До темного гаю».

Славлять люди – і дружина

Журиться, бо знає,
Чого милий у гай темний
Щораз доходжає.

То в гай ходить, то в садочок,

Де жила дівчина;
Бачить мила й знає добре,
Чия то причина…

Не вважає козаченько

На ті поговори,
В його серці туга в’ється
Та лютує горе.

Пішов якось у садочок

У місячну нічку,
Походив там коло хати,
Потім в гай над річку.

Пішов, ходить бережечком

Та думку гадає,
Все дивиться на річеньку,
Очей не спускає.

В той час вийшла русалонька

Трохи погуляти,
Потім сіла коло річки
Косоньку чесати;

Побачила козаченька,

Неначе зраділа,
Усміхнулась, – лиш на личку
Щось дуже збіліла.

Ходить смутний козаченько

Та думку гадає,
А русалка чеше коси
Та пісню співає:

«Любий козаче, чого ти ходиш

Смутний по темному гаю?
Слухай, козаче, пісню русалки, –
Тож я для тебе співаю!

Ой чи забув ти, серце-козаче,

Пісню, що мила співала?
Ой чи забув ти тую дівчину,
Що тебе вірно кохала?

Коли забув ти, – чого ж ти ходиш,

Дивишся пильно у воду?
Наче шукаєш у тій водиці
Згублену милую вроду!

Ох не забув ти, серце-козаче,

Пісні, що мила співала!
Ой не забув же тої дівчини,
Котра так щиро кохала!..

Як не забув ти, – ходи до мене!

Я твоя першая мила!
Зраду забуду, любити буду
Тебе, як перше любила!

Я вже не тая, що була перше

(Лиш не забула кохати!), –
Я вже русалка – і під водою
Маю осяйні палати.

В мене палати кращі од царських,

Із дорогого кришталю,
В мене віночок з чистого злота,
З перлів дрібних та коралю:

Все те для тебе дам я, козаче,

Тії палати й віночок,
Всіх зберу подруг, будем для тебе
Легкий водити таночок.

Любий козаче, йди ж ти до мене!

Я твоя першая мила,
Зраду забуду, любити буду
Тебе, як перше любила!»

Козак слуха тую пісню,

Слуха, умліває, –
А русалонька до нього
Руки простягає.

Біжить милий до русалки,

Та й не добігає,
Бо із річки – русалочок
Юрба випливає;

Обступили козаченька,

В гаю залунало, –
Наче крик, неначе регіт, –
Далі тихо стало…

Тихо, тихо з неба світить

Промінь місяченька,
Сидить тая русалонька
Біля козаченька.

Похолонув козаченько,

Не чує, не баче,
Як над ним його кохана
Вбивається, плаче:

«Чи се ж тії карі очі,

Що я цілувала,
Чи се ж теє біле личко,
Що я милувала?
Ой чи се ж той козаченько,
Що я виглядала?

Вже ж не гляне він на мене, –

Дарма виглядати!
Вже ж моєму миленькому
Світу не видати!

Не озветься до своєї

Любої дівчини –
Він німий лежить, холодний
З моєї причини.

Ой забула б я, мій милий,

І горе, і зраду,
Лиш устав би ти до мене,
Дав мені пораду!

Нещаслива годинонько,

Що ж я наробила?
Ой нащо ж я свою долю
Та й занапастила!»

І знов тихо, з неба світить

Промінь місяченька.
Ломить руки русалонька
Біля козаченька.