Поеми

Пишає божая країна
І ясні хвилі Іордана, –
Хоч і в неволі Палестина,
І лютим ворогом забрана…

Вже переможці стали станом

В долині красній та розкішній, –
Під пальмами, над Іорданом,
Далеко чуть їх гомін втішний.

А ватаг їх? О, як для його

Веселий, радісний сей ранок, –
Багато злота дорогого.
І срібла, і вродливих бранок

Добув він. Не війна кривава

Йому дала се, – ні, Даліла,
Її була се мудра справа, –
Вона дух сильний той зломила.

Рад філістимець. Гомін, гуки;

Радіє люд. Божниці димні
Від пахощів; здійнявши руки,
Святці співають вдячні гімни

Своєму божищу Ваалу.

Уголос бога вихваляють,
Що він віддав їм на поталу
Всю Палестину, і співають

Хвалу Далілі, що придбала

Для свого люду славу вічну:
Вона Самсона подолала,
Зломила силу ту величну.

І утішається Даліла,

Що славою за зраду вкрита.
У очах втіха заясніла,
Усмішка грає гордовита.

Гукає владар: «Приведіте

Самсона-бранця у палати,
Перед мене постановіте,
Його бажаю повидати!»

Покірні кинулися слуги,

Біжать чинить владаря волю;
Ведуть Самсона для наруги, –
Хай бачать всі його недолю.

Кайдани тяжкі на Самсоні,

Сліпий, сумний він і без сили.
Ввели його і при колоні
В порога там постановили.

Розлігся гомін, сміх, наруга,

І жарти прикрії чувати:
«Самсоне! Де твоя потуга?
Чи ти забувся воювати?»

Самсон стоїть, мов скам’янілий,

Блідий, і мовчки вислухає
Оту зневагу: гнів безсилий
У грудях стиснутих бурхає.

Аж ось зненацька він здригнувся:

До його слуху долетіли
Слова вразливі, і почувся
Єхидний, прикрий сміх Даліли:

«Здоров, Самсоне! Твоя мила

Тебе вітає!» Тая мова
Самсона серце вкрай вразила,
Не вдержав він гіркого слова:

«О гадино! Моєї муки

Тобі, несита, ще не досить?!»
Самсон здійняв безсилі руки
І вголос бога помсти просить:

«О боже помсти, Адонаю!

Вволи мою остатню волю:
Хай з ворогами й я сконаю,
Та дай помститись за недолю,

За сором мій і мого люду!

Дай силу давню на хвилину!
Верни мені її, – хай буду
Я знов потужним на годину!»

Вмолив він бога тим благанням,

В Самсона знову уступила
В остатній час перед сконанням
Незмірная, нелюдська сила.

Тоді, колону обійнявши,

Потряс він дужими руками, –
І стеля рушилась і, впавши,
Його покрила з ворогами!

[с. Колодяжне, 1888 p.]

МІСЯЧНА ЛЕГЕНДА

(Посвята моїй мамі)

1