Поеми

Ріс же той хлопчик при неньці коханій,
Що обіцяла ясну
Долю і славу дитині жаданій,
Як колихала до сну:

«Спи, любий синоньку! спи, моя врода!

Будеш ти в світі щасливий,
Буде тобі поміж людьми догода, –
Ти ж бо у мене вродливий!..»

Виріс той хлопчик, вродливий та гожий,

Гарний, як малево, став,
Голос до того дзвінкий мав, хороший,
Штучно, чудово співав.

Слави шукав по світах він усюди –

І запобіг, і знайшов:
Юрбами всюди зіходились люди,
Всяк його слухати йшов.

Всі його знали, усі дивували,

Чув він хвалу собі скрізь,
Бачив, як усміхи втішливі грали, –
Тільки не бачив він сліз.

Голос блискучий, мов крига ясная,

Штучнії співи дзвінкі
Тішили так, і юрба навісная
Кидала квіти й вінки.

«Слава митцеві!..» Та доля лихая

Зрадила хутко його.
Забавка людям знайшлася другая!
Збувся він слави, всього!

Хто так недавно приймав гучну славу,

Світ того хутко забув;
Кинув співець тоді юрбу лукаву,
В рідний свій край повернув.

Бідний мистець! він зневірився в людях!

У глушині, самітний,
З гордим, холодним презирством у грудях
Жив він, забутий, смутний.

4

Ходить смутний співець по хатині,
Зсунув брови, заломлює руки;
Смутно, гірко йому в самотині,
Серце рветься від жалю, від муки.

Став співець край віконця малого,

Погляд звів геть на небо нічнеє,
Ніч суворо дивилась на нього…
І промовив він слово сумнеє:

«Тяжко жити в зрадливому світі!

В серці рани глибокі палають,
Серце вражене буде щеміти,
Поки в землю його не сховають!..»

На устах слово прикре німіє…

У садочку так глухо і темно.
Соловейків нема. Вітер віє,
Шелестить верховіттям таємно.

«Що се? знов я той чад споминаю?!

Ні, я з пам’яті вирву ту славу!
Я ненавиджу, я проклинаю
Ту юрбу неправдиву, лукаву!..»

Гордо блиснув очима й зважливо

Чоло вгору підвів на хвилину,
Потім знов похилився журливо…
Що згадав він у сюю годину?

Він згадав, як в сій самій хатині

З ним була його ненька рідненька.
Тихо, любо жилося дитині,
І ніщо не сушило серденька.

Любі спогади!.. Ночі весняні,

Ночі місячні… спів солов’їний…
Потім співи матусі кохані…
Знову спів, – дивний спів, янголиний!..

«Хто співав? Де? Коли чув я теє?..

Не згадаю!» – покликнув у тузі…
Слав проміння йому золотеє
Місяць з неба, сіяючи в крузі.

«Я згадав! я той спів пам’ятаю!

О, якби та юрба неправдива
Вчула, як я тепер заспіваю! –
Скам’яніла б з нестяму та дива!»

І мистець заспівав; але штучно,

Дивно, гостро той спів розлягався,
Якось дико, хоч гордо та гучно,
Забринів, затремтів – і порвався.

Заломив же співець тоді руки:

«Ні! минули часи ті щасливі!..»
Полились не мистецькії гуки,
А ридання гіркі, розпачливі.

5