Поеми

6

Знов співець у широкому світі,
Знов його наче бога вітають,
Люди сиплють і лаври, і квіти,
Дорогі подарунки складають.

Ясна зала вся світлом палає,

Грім плескання, громада без ліку.
Гомонить люд, співця викликає –
Він придбав собі славу велику!

На кону він. Мов хвилі морськії

Загули, заревли, зашуміли
Голоси невгамовні людськії,
Знову квіти дощем полетіли.

Заспівав, і юрба величенна

Мов життя на той час зупинила;
Прислухалась юрба незчисленна,
Що та пісня дивна гомоніла:

«Мені чоло сьогодні квітчає

Сей почесний лавровий вінець.
Я склоняюсь, бо слава вінчає, –
Їй же клониться кожний співець.

Славо, горда та пишна царице!

Хоч склонив своє чоло співець,
Та не вірить тобі, чарівнице,
Як зрадливому морю плавець.

Не для слави – для вас, мої браття,

Я свій скарб найдорожчий ховав,
Він чистіший, ніж ясне багаття,
І не легко його я придбав.

Скільки сліз було гірких пролито –

Їх лічив тільки місяць ясний!
Скільки муки було пережито –
Знає те мій садок затишний!

Наче квітка, росою умита,

Так мій скарб від тих сліз розцвітав,
Мов калинонька, сонцем пригріта,
Від палкого жалю виростав.

Місяць промінням смутним, лагідним

Цілував його, пестив, кохав,
Але сам своїм серденьком бідним
Я життя тому скарбові дав.

Отже, скарб сей, єдиний, що маю,

Я вам, браття, тепер віддаю, –
Вам і рідному любому краю, –
Тож прийміте ви пісню мою.

Недомовлені гіркії жалі

В рідній пісні почув я колись,
Бачив тихії сльози печалі,
Що, мов перли, котились-лились.

Тії сльози, ті перли яснії,

Певне, впали у серце моє,
Бо ще й досі на сльози сумнії
Пісня з серця мого устає.

Коли співи мої жалібнії

Знову викличуть сльози чиї,
То над скарби усі дорогії
Надгорода то буде мені.

Я шукаю тії надгороди,

Я за нею подався у світ,
Більш, ніж лаври та гомін догоди,
Мені скаже той тихий привіт.

Знайте, браття: хто пісні смутної

Вислухати від мене прийде,
Не забуде він пісні дивної, –
Вона в серце йому западе…

Як умру я, імення славутне

Хутко з пам’яті зникне усім, –
Хутко-хутко усе «незабутнє»
Забувається в світі отсім!

Але поки ще буде на світі

Хоч єдина людина сумна,
Доти буде між людьми бриніти
Моя пісня смутна-голосна.

Довго щирими сими словами

До людей промовлятиму я;
Я загину, – та довго між вами
Гомонітиме пісня моя!..»

[Євпаторія, 4 серпня 1891 р. Зовсім скінчено 1892 p.]

ОДНО СЛОВО

(Оповідання тубільця з півночі)