Повернення до кафе на краю світу

— Та не треба, — відповіла Кейсі, ввійшла в кафе й попрямувала до місця біля парадних дверей. Я пішов за нею. Перебравши речі під касою, вона витягнула маленьку табличку на мотузці.

— Ідеально, — сказала Кейсі.

— Що це? — запитав я.

— Подарунок від одного з наших клієнтів.

Вона повернула табличку так, щоб я її побачив. То був довгастий шматок плаского плавнику. На ньому було написано: «Відпросилися за станом здоров’я. Повернемося згодом».

Кейсі повісила її на парадні двері словами назовні, щоб їх бачили всі, хто наблизиться до кафе.

— Що означає «Відпросилися за станом здоров’я»? — спитав я, коли ми повернулися на кухню.

— Хіба це не чудовий вираз? — сказала Кейсі у відповідь і почала обмазуватися сонцезахисним кремом. — Його мене навчив один наш клієнт. Він сказав, що більшість людей знає, як це — відпрошуватися через хворобу. Фактично люди терплять усе життя, аж доки не починають хворіти так, що доводиться зробити перерву. А тоді впродовж цієї перерви видужують від того, через що захворіли. Просто щоб повернутися до того самого. Наш клієнт сказав, що одне з найбільших одкровень у його житті сталося, коли він почав раз у раз дозволяти собі «відпрошуватися за станом здоров’я». Тобто він ні сіло ні впало, коли сили підказували йому, що пора це зробити, «відпрошувався за станом здоров’я» й робив щось із того, що любив найбільше.

— Вираз чудовий, — відповів я. Потягнувся до свого записника осяянь і швидко нашкрябав: «Дозволяй собі час від часу відпрошуватися за станом здоров’я».

Кейсі кивнула на мій щоденник.

— Записуєш сьогодні щось гарне?

— Так.

Вона закрутила кришечку сонцезахисного крему й кинула його мені.

— Ходімо кататися.

Розділ 34

Я вийшов із вбиральні й попрямував до чорного ходу. Джессіка саме виходила з дамської кімнати.

— Готові до серфінгу? — спитав я її.

Вона всміхнулася.

— Цілком. Дуже рада, що сьогодні вранці закинула в автівку купальник. Коли це спало мені на думку, ідея здавалася божевільною. Проте щоразу, коли я намагалася її зігнорувати, щось казало: «ВІЗЬМИ ЙОГО!» — Джессіка засміялася. — Тепер розумію чому.

— Прекрасно, — відповів я. Зі мною, коли прокинувся, сталося дещо подібне. Я планував проїхатися на велосипеді, та щось весь час повторювало: «Візьми із собою шорти для плавання». Тепер я також знав чому.

Ми вийшли з кафе через чорний хід на пісок і проминули столики. Емма та Майк уже були на місці. Майк притулив до гілки одного з дерев п’ять дощок для серфінгу.

— Де Кейсі? — спитала Джессіка.

— Вона буде тут, — відповіла Емма. — Катається вона вже добре, тож може пропустити урок.

Тут задні двері кафе відчинились. Я побачив Кейсі. З нею була ще одна людина.

— Ого, як яскраво, — зауважив я та прикрив очі. Сонце неначе раптом стало сліпучим, і я майже не бачив ані Кейсі, ані людини з нею.

— Це серйозно, — додала Джессіка, яка теж прикрила очі.

— Тату, це… — заговорила Емма.

Майк усміхнувся й нахилився до неї.

— Кокосику, тобі буде комфортно навчати Джессіку? Якщо можеш зайнятися наземною підготовкою, я піду привітаюся з нашим клієнтом. А тоді вийду й допоможу з уроками у воді.

— Звісно, — відповіла Емма.

Майк міцно її обняв і поцілував у маківку.

— Дякую, Кокосику.

— Тату, — мовила Емма, коли Майк підвівся. — Тату!

Майк усміхнувся.

— Що таке?

Емма жестом попросила Майка нахилитись, а коли він нахилився, прошепотіла щось на вухо. Майк знов усміхнувся й відповів:

— Гаразд.

Тоді Емма помчала до кафе, гукнувши через плече:

— Зараз повернусь!

Я підніс руку до очей, намагаючись постежити за дівчинкою. Однак сонце було надто яскраве. Я начебто побачив, як Емма обняла клієнта, але розгледіти це було дуже складно. Намагаючись на це поглянути, я на мить відчув, що в клієнті є дещо дуже знайоме. А тоді світло знову стало надто яскравим, і мені довелося на мить заплющити очі.

— Джессіко, це для вас, — сказав Майк. — Джоне, може, спробуєш цього разу?

Я відвернувся від кафе й знову поглянув на океан. Майк стояв поряд із дошками й показував рукою на дві різні дошки.

Ми з Джессікою підійшли до своїх серфів.

— Джессіко, ви колись займалися серфінгом? — запитав Майк.

— Ніколи.

— Що ж, тоді сьогодні у вашому житті почнеться дещо чудове.

Джессіка всміхнулася.

У певному розумінні вже почалося.

Майк теж усміхнувся.

Навіть краще. Що ж, почнімо з основ тут, на березі. Зокрема, я покажу, як нести дошку. Тоді ми з вами зайдемо у воду й покатаємося на хвилях. Емма має величезний досвід катання на хвилях. Ми з Кейсі теж. Джон не надто від нас відстає.

Майк мав рацію. Величезного досвіду я не мав, але катався вже чимало. Йому я про це ніколи не казав, але він, здавалося, просто знав це, як і безліч інших речей.

— Отже, як тримати дошку… — почав Майк.

— Я сама! Я сама, тату! — ледь видихнула Емма.

Повернувшись, ми побачили, як вона мчить до нас.

— Я сама!

Майк усміхнувся.

— Тоді я зараз поступлюся місцем одній із найкращих наших інструкторок. — Він погладив Емму по голівці. — Якщо знадоблюся, поклич мене. За кілька хвилин підійду до тебе на берег.

Поки Майк пішов у кафе, Емма взяла свою дошку.