Повне зібрання короткої прози. Том 3

Забрали пластикову оболонку й апаратуру. Тоді вони причепилися назад до великого жука, і бригада поїхала геть.

Крізь прочинені двері увійшов другий фабричний представник — точна копія першого. У коридорі за його «спиною» вишикувалися ще дві вертикальні машини. Поселення прочісували групи представників. Немов орда мурах, містом снували пересувні машини зі збору інформації, поки одна з них випадково не натрапила на О’Нілла.

«Знищення мобільного обладнання зі збору даних невигідне людству, — проінформував присутніх у кімнаті фабричний представник. — Запаси сировини впали до критично низького рівня; наявні матеріали слід використовувати для виробництва споживчих товарів».

О’Нілл і машина стояли лицем до лиця.

— Он як? — тихо сказав О’Нілл. — Цікаво, чого вам найбільше бракує... і за що ви будете готові боротися.

Ротори вертольота металево вили в О’Нілла над головою; він намагався не дослухатися до них, роздивляючись з вікна кабіни землю, що пропливала внизу.

Шлак і руїни тяглися, скільки бачить око. Бур’яни пнулися до сонця — кволі стеблини, між якими роїлися комахи. Де-не-де О’Нілл помічав колонії пацюків: печери, зроблені з кісток і гравію. Радіація спричинила мутацію гризунів, а також більшості комах та звірів. Трохи далі О’Нілл зауважив пташину ескрадрилью, що переслідувала земляну білку. Білка шаснула в нору, ретельно вириту серед шлаку, і, лишившись ні з чим, птахи полетіли далі.

— Думаєш, ми зможемо колись усе відбудувати? — спитав Моррісон. — Мені стає зле від самого погляду на це.

— Із часом — так, — запевнив його О’Нілл. — Звісно, за умови, що ми повернемо собі контроль над виробництвом. І що лишиться ще бодай щось, з чим можна буде працювати. У кращому випадку все відбуватиметься поступово. Доведеться потроху залишати поселення.

Праворуч вони побачили людську колонію — загорнуті в ганчір’я опудала, худі й знеможені, вони жили серед руїн того, що колись було містом. Побачили кілька акрів неплодючого ґрунту, розораного для блідих, прив’ялих під сонцем овочів; курей, що збайдужіло тинялися полем, і обліпленого мухами коня, змореного сном у затінку перехнябленої повітки.

— Руїнні тубільці, — понуро похитав головою О’Нілл. — Живуть далеко від системи... не обслуговуються жодною з фабрик.

— Самі винні, — зневажливо відказав Моррісон. — Могли б пристати до якогось поселення.

— Це було їхнє місто. Вони намагаються зробити те саме, що й ми, — відбудувати свою оселю самотужки. Проте вони це роблять без інструментів і машин, голіруч, збиваючи всілякі уламки цвяхами. Це не спрацює. Нам потрібні машини. У нас не вийде полагодити зруйноване; доведеться виробляти все наново.

Перед ними простяглося пасмо роздовбаних пагорбів — рештки колишнього гірського хребта. За ними було видно величезну й потворну рану кратера, залишеного водневою бомбою й наполовину заповненого застояною водою і слизом — отруйне внутрішнє море.

А ще далі — метушня якихось блискучих тіл.

— Он вони, — знервовано повідомив О’Нілл і швидко опустив вертоліт нижче. — Можеш визначити, з якої вони фабрики?

— Вони для мене всі однаково складені, — пробурмотів Моррісон, притискаючись до вікна. — Доведеться зачекати й простежити за ними, коли вони щось знайдуть.

— Якщо вони щось знайдуть, — виправив О’Нілл.

Заглиблені у свою роботу, розвідники автофабу не зважали на дзижчання вертольота. Поряд із головною вантажівкою порпалися два трактори; вони видерлися на купу уламків, проникаючи в них своїми зондами, мов жалами, тоді з’їхали вниз по дальньому схилу і зникли під покривалом попелу, що застилало шлакові простори. Вони так зарилися в нього, що назовні стирчали лише їхні антени. Врешті вони вихопилися на поверхню й поїхали далі, поскрипуючи і брязкаючи своїми гусеницями.

— Що це вони шукають? — запитав Моррісон.

— Бог його знає, — О’Нілл уважно проглядав прикріплені до його планшета папери. — Доведеться проаналізувати всі наші невиконані замовлення.

Вони залишили розвідників автофабу позаду. Вертоліт перелетів пустельну смугу піску й шлаку, не помітивши на ній жодного руху. Потім перед ними виріс рідкий чагарник, а праворуч, оддалік, замиготіли якісь крихітні цятки.

По мертвому шлаку мчала процесія автоматичних рудовозів — ланцюжок швидких металевих вантажівок на однаковій відстані одна від одної. О’Нілл розвернув вертоліт у їхньому напрямку й за кілька хвилин завис над самою руднею.

Сила-силенна копальних машин уже прибула на місце й пірнула у свердловини; поряд терплячими рядами застигли порожні рудовози. Безперервний потік наповнених вантажівок тягся від шахти до горизонту, розсипаючи шматки руди. Над копальнею панував шум від злагодженої роботи машин, цим невідь-як посталим виробничим центром посеред безживної шлакової пустки.

— А ось і розвідники з’явилися, — зауважив Моррісон, поглянувши у той бік, звідки вони прилетіли. — Як гадаєш, вони зчепляться між собою? — вишкірився він. — Хоч це я, мабуть, забагато хочу.

— Поки забагато, — відповів О’Нілл. — Вони, можливо, шукають геть різні копалини. Та й зазвичай вони запрограмовані одне одного ігнорувати.