Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Щойно отримали, — дружина судомно хапала ротом повітря. — Приїхав перевізник, кинув це й поїхав. Коїться казна-що. Боже, вся фабрика палає вогнями. Це видно за багато миль.

О’Нілл продивився надруковане на фользі. Це був фабричний звіт про останні замовлення з поселення, повна таблиця заявлених і встановлених фабрикою потреб. По діагоналі через увесь список лиховісно виблискували шість слів, набраних жирним чорним шрифтом:

ПОСТАЧАННЯ ПРИЗУПИНЕНЕ ДО ОТРИМАННЯ ПОДАЛЬШИХ ВКАЗІВОК

О’Нілл видихнув і передав записку Періну.

— Більше не буде споживчих товарів, — іронічно зауважив він, і його лице скривилося в нервовій посмішці. — Система бере курс на озброєння.

— Отже, нам вдалося? — із сумнівом у голосі спитав Моррісон.

— Так, — відповів О’Нілл. Тепер, коли конфлікт розгорівся, він відчув, як до нього підступає пронизливий жах. — Піттсбурґ із Детройтом підуть до кінця. Для нас уже немає вороття... вони шукають союзників.

IV

Холодні промені світанкового сонця ясніли на чорному металевому згарищі. Попіл дотлівав блідою, нездоровою червінню; він був іще теплий.

— Дивіться під ноги, — застеріг О’Нілл. Підтримуючи дружину за руку, він допоміг їй вийти з іржавої погнутої вантажівки й видертися на вершину піраміди бетонних блоків — уламків колишнього бункера. Ерл Перін обережно, невпевнено ступав слідом.

Позаду них простиралося занедбане поселення — безладна шахівниця будинків і вулиць. Відколи система автофабів згорнула постачання, людські поселення занепали до напівварварського стану. Предмети побуту були поламані й лише частково придатні до використання. Минуло більше року відтоді, як вони бачили останнього фабричного перевізника, навантаженого харчами, інструментами, одягом і запчастинами. Їх уже давно ніхто не навідував із плаского бетонно-металевого велетня, що темнів біля підніжжя гори.

Їхнє бажання здійснилося — їх відрізали, від’єднали від системи.

Лишили самих.

Навколо поселення шелестіли поля сухої пшениці, що хилилася до землі, й висушених сонцем овочів. Навіть кострубаті, зроблені вручну знаряддя праці й примітивне начиння коштували великих зусиль. Їх доправляли з поселення в поселення запряженими у вози кіньми; єдиним засобом зв’язку слугував уривчастий стукіт телеграфа.

Щоправда, їм вдалося зберегти сяку-таку організованість. Люди обмінювалися товарами й послугами за усталеним, налагодженим порядком. Виробляли та розповсюджували предмети першої необхідності. Одяг, що носили О’Нілл з дружиною або Ерл Перін, був грубий і невибілений, але міцний. І ще вони змогли перевести декілька вантажівок із бензинового пального на дрова.

— Прийшли, — сказав О’Нілл. — Звідси все видно, як на долоні.

— А чи воно того варте? — запитала виснажена Джудіт. Зігнувшись, вона зняла черевик, силкуючись витрусити камінець з м’якої підошви. — Здолати такий довгий шлях, щоб побачити те, що муляло нам очі впродовж тринадцяти місяців.

— Твоя правда, — визнав О’Нілл, легенько пригорнувши дружину за похилені плечі. — Та може бути, що ми бачимо це востаннє. Ось навіщо ми тут.

У сірому небі над ними швидко кружляла якась чорна цятка. Висока, далека, та цятка виробляла в повітрі півкола й піруети, підвладна якомусь складному й загадковому курсу. У своїй круговерті вона поволі просувалася в бік гір і похмурої розбомбленої будівлі, що сусідила з ними.

— Сан-Франциско, — пояснив О’Нілл. — Один із винищувачів дальньої дії типу «Яструб», прилетів з-за Вест-Косту.

— Думаєш, він останній? — засумнівався Перін.

— Цього місяця, окрім нього, ми жодних не бачили, — О’Нілл присів і насипав висушений тютюн у жолобок з коричневого паперу. — А раніше літали сотні.

— А раптом у них з’явилося щось краще? — припустила Джудіт. Вона намацала гладенький валун і втомлено вмостилася на ньому. — Таке можливо?

Її чоловік іронічно всміхнувся.

— Ні. У них немає нічого кращого.

Запала напружена тиша. Вертлява цятка підлетіла ближче.

Гола металево-бетонна надбудова була незворушна; фабрика Канзас-сіті лишалася пасивна та байдужа. Над нею клубочився гарячий попіл, один край будівлі був частково похований під руїнами. У фабрику неодноразово прицільно влучали гарматні постріли. Посеред долини пролягли борозни підземних тунелів — оголені, притрушені уламками, обплутані темною, спраглою вологи лозою.

— Триклята лоза, — пробурмотів Перін і пошкріб стару подряпину на неголеному підборідді. — Вона скоро весь світ захопить.

Довкола фабрики в ранковій росі іржавіла понівечена техніка. Безформною масою впереміш лежали візки, вантажівки, жучки-шукачі, фабричні представники, транспортери зброї, автомати, вантажні потяги, тактичні ракети та деталі бозна-яких машин. Одні були понівечені на зворотному шляху до фабрики, інших знищили, щойно вони з’явилися на бойовищі, насилу тягнучи на собі зброю. Сама фабрика — чи те, що від неї лишилося, — здавалося, вгрузла ще глибше у землю. Її горішні завалені уламками поверхи були ледве помітні у вихорах попелу.

Протягом чотирьох днів тут панувала бездіяльна нерухомість.