Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Вона мертва, — виснував Перін. — Самі бачите: мертва. О’Нілл не поспішав із висновками. Натомість він, сівши навпочіпки, влаштувався якнайзручніше й приготувався чекати. Його не полишала певність, що серед цього попелища ще жевріло якесь механічне життя. Час покаже. Чоловік опустив погляд на свій зап’ясток, годинник показував восьму тридцять. Колись давно о цій порі фабрика починала свою щоденну роботу. На поверхню виповзали набиті продуктами колони вантажівок та різноманітних перевізників і вирушали обслуговувати людські поселення.

Несподівано праворуч на обрії щось забовваніло. Він одразу звернув на це увагу.

У бік фабрики незграбно сунув самотній підбитий рудовоз. Остання поламана машина, що намагається виконати своє завдання. Візок був фактично порожній, він міг похвалитися хіба кількома скромними металевими пластинами. Мародер... Пластини були зірвані з тіл полеглих побратимів, які траплялися йому дорогою. Хисткий, немов сліпа металічна комаха, візок наближався до фабрики. Рухався він дуже химерно: раз у раз уклякав на місці, сіпався, буксував, безцільно з’їжджав зі стежки.

— Управління кульгає, — сказала Джудіт із сумом у голосі. — Фабрика більше не може ним як слід керувати.

Так, О’Нілл уже бачив щось схоже. Нью-йоркська фабрика повністю втратила свій високочастотний передавач. Її перевізники їздили шаленими віражами, мчали по колу, наштовхувалися на камені та дерева, скочувалися у яри, перекидалися, насамкінець ціпеніли й неохоче деактивувалися.

Рудовоз під’їхав до краю розпанаханої долини і ненадовго там зупинився. У небі над ним усе ще кружляла чорна цятка. Якийсь час візок стояв, застигнувши на місці.

— Фабрика вагається, — вирішив Перін. — Їй конче потрібна сировина, але вона остерігається того винищувача.

Фабрика зволікала з рішенням, і нічого не відбувалося. Тоді рудовоз невпевнено поповз далі. Вивільнившись із заростів дикого винограду, він помчав розбомбленою відкритою долиною. Із болісним зусиллям, дуже обережно машина попрямувала до плити з темного бетону й металу біля підніжжя гір.

«Яструб» припинив кружляти.

— Лягайте! — різко вигукнув О’Нілл. — Вони обладнали їх новими бомбами.

Його дружина і Перін упали на землю поряд із ним, всі троє занепокоєно поглядали на долину та металеву комаху, що повзла по ній. «Яструб» підлетів і завис просто над візком. Потім без жодного звуку й попередження стрімголов шугонув униз. Затуливши лице руками, Джудіт зойкнула:

— Не можу на це дивитися! Це жахливо! Як хижаки!

— Його ціль — не рудовоз, — прохрипів О’Нілл.

Щойно винищувач знизився, візок розвинув відчайдушну швидкість. Він із гучним гуркотом і деренчанням помчав у напрямку фабрики в останній марній спробі доїхати неушкодженим. Забувши про загрозу з неба, в нестямній жадобі фабрика роззявила свою пащу й скерувала перевізника всередину. «Яструб» домігся того, чого хотів.

Перш ніж в’їзні ворота зачинилися, «Яструб» припав у польоті майже до землі. Коли візок уже зібрався був зникнути у нетрищах фабрики, «Яструб» шугнув за ним: металевий птах зі свистом пронісся над деренчливим візком. Мовби схаменувшись, фабрика спробувала захряснути стулки воріт. Візок гротескно заборсався, застрягнувши у напівзачиненому в’їзді.

Чи вдасться йому звільнитися, вже не мало жодного значення. Почувся глухий гуркіт. Земля сколихнулася, здійнялася, а потім осіла. Потужна ударна хвиля прокотилася під трьома принишклими свідками подій. Над фабрикою здійнявся стовп чорного диму. Бетонна поверхня луснула, як засохлий кокон; вона затремтіла й розкололася, всіявши все довкола водоспадом уламків. Дим повисів іще якийсь час, та врешті, підхоплений ранковим вітром, розвіявся.

Фабрика лежала розплавленою, потрощеною руїною. До неї вдерлися, щоб підірвати зсередини.

О’Нілл звівся на затерплі ноги.

— Ось і все. Кінець. Ми домоглися того, чого хотіли — зруйнували систему автофабів. — Він кинув погляд на Періна. — Ми ж саме цього хотіли?

Вони поглянули на поселення за спиною. Від колишніх упорядкованих рядів будинків і вулиць зосталося небагато. Залишене напризволяще системою поселення швидко занепало. Пощезла заможна охайність, тепер поселення мало вигляд неприбраного й занехаяного.

— Авжеж, — невпевнено відгукнувся Перін. — Щойно ми потрапимо всередину й налагодимо власне виробництво...

— Чи є нам із чого виробляти? — поцікавилася Джудіт.

— Щось та має бути. Адже ті шахти тяглися на багато миль углиб!

— Деякі бомби, які вони наостанок виготовили, були просто велетенськими, — зауважила Джудіт. — Потужніші навіть за ті, що були у нас під час війни.

— Пригадуєш той табір, який ми бачили? І руїнних тубільців?

— Мене з вами тоді не було, — відповів Перін.

— Вони, мов ті хижаки, їли коріння і личинок. Гострили камені, чинили шкури. Дикунство, звірство.

— Тим людям подобається таке життя, — став на їхній захист Перін.

— Правда? А нам таке життя подобається? — О’Нілл обвів рукою занедбане поселення. — Чи цього ми прагнули, коли збирали вольфрам? Або тоді, коли сказали фабричній вантажівці, що молоко... — він забув потрібне слово.

— ... хрінове, — підказала Джудіт.