Повне зібрання короткої прози. Том 3

У герметичній залі вирувала шалена активність: злагоджено працював конвеєр, дзижчали верстати, шмигали механічні наглядачі. З одного боку стрічки забезпечувався постійний потік сировини; на дальньому боці вискакував готовий продукт, далі його перевіряли й кидали до труби транспортера.

Усе це тривало лише секунду, а потім машини помітили вторгнення. Роботи передали наказ. Вогники моргнули й потьмяніли. Виробництво зачаїлося, гарячкова діяльність враз припинилася.

Машини вимкнулися й заніміли.

Якийсь рухомий механізм від’єднався від решти й поквапився до діри, проробленої О’Ніллом і Моррісоном. Він запечатав її аварійним люком і вправно закріпив його на місці. Отвір зник. А за мить підлога завібрувала: виробництво поновилося.

Моррісон, який зблід і тремтів усім тілом, обернувся до О’Нілла.

— Що вони роблять? Що виготовляють?

— Принаймні не зброю, — замислено відказав О’Нілл.

— Вони відсилають це нагору, — не вгавав Моррісон, нестямно жестикулюючи, — на поверхню.

О’Нілл випростався на неслухняних ногах.

— Як думаєш, ми знайдемо, куди саме?

— Так... думаю, що так.

— Сподіваюся на це, — О’Нілл схопив ліхтарик і поквапився до виходу. — Треба дізнатися, що то за металеві кульки і куди вони потрапляють із фабрики.

Зовнішній вентиль конвеєрної труби був схований під лозою й камінням за милю від фабрики. Там, у щілині біля гірського підніжжя, він безперервно працював. На відстані десяти ярдів він був геть непомітним, чоловіки ледве не пройшли повз нього.

Чи не кожної миті вентиль вистрілював у небо якоюсь незрозумілою кулькою. Кут вильоту кульок щоразу змінювався; у кожної була власна, дещо відмінна від інших траєкторія.

— Цікаво, як далеко вони летять? — міркував уголос Моррісон.

— Мабуть, по-різному. Вентиль випускає їх у випадкових напрямках. — О’Нілл обережно підкрався ближче до механізму, проте наближення чоловіка ніяк не позначилося на його роботі. Одна з кульок розплющилася об скельну стіну; сопло помилково виплюнуло її у бік гори. О’Нілл видерся нагору, схопив кульку й зіскочив униз.

Кулька виявилася маленькою капсулою, крихітною металевою деталькою, такою манюсінькою, що без мікроскопа до пуття й не роздивитися.

— Принаймні не зброя, — повторив О’Нілл.

Капсула розкололася надвоє. О’Нілл спершу не зрозумів, що саме це спричинило: він сам чи якийсь внутрішній механізм. Із шкаралупи висипалися металеві крихітки. О’Нілл присів навпочіпки, щоб краще їх розгледіти.

Крихітки заворушилися. Мікроскопічні механізми, менші за мураху, менші за шпильку, вели енергійну, цілеспрямовану роботу — конструювали щось схоже на невеличкий сталевий прямокутник.

— Вони будують, — із захватом зрозумів О’Нілл. Він підвівся й побрів далі у пошуках кульок. На другому боці балки він натрапив на розкриту капсулу, біля якої вже кипіло будівництво. Вочевидь, воно розпочалося дещо раніше.

І, треба визнати, у ньому відбувся помітний поступ. Чоловік упізнав будову, дарма що маленьку за розміром. Крихітні трудівники зводили мініатюрну копію своєї втраченої фабрики.

— Що ж, — замислено промовив О’Нілл, — ми повернулися до того, з чого почали. Добре це чи погано... хто його зна.

— Мабуть, вони вже по всій Землі, — сказав Моррісон, — падають із неба й стають до роботи.

О’Ніллу дещо спало на думку:

— Може, деякі з них здатні долати земне тяжіння. А цікава була б картина — системи автофабів по всьому Всесвіту.

Позаду нього сопло труби виштовхувало в повітря рясні потоки металевого сімені.

Технічна підтримка

Варто було б пояснити, що саме Кортленд робив, перш ніж почув дзвінок у двері.

У розкішній квартирі на Лівенворт-стріт, де Рашен-Гілл спускається до рівнини Північного узбережжя, а звідти до затоки Сан-Франциско, Девід Кортленд сидів, згорбившись над стосом рутинних звітів — технічними даними, зібраними минулого тижня за результатами тестів на горі Дьябло. На посаді директора центру досліджень фірми «Фарби Песко» Кортленд займався порівняльним аналізом стійкості різних видів покриття, випущених цією фірмою. Оброблена черепиця пеклася й випробовувалася на каліфорнійському сонці п’ятсот шістдесят чотири дні. Треба, нарешті, вирішити, чим заповнювати шпарини, щоб та речовина витримувала окислення, і скоригувати виробничі плани відповідно до отриманих висновків.

Заглибившись у цю хитромудру аналітику, Кортленд пропустив перший дзвінок повз вуха. У кутку вітальні високоточний підсилювач звуку, під’єднаний до патефона та динаміків, саме програвав симфонію Шумана. Девідова дружина, Фей, поралася на кухні з посудом. Їхні діти, Боббі та Ральф, уже повкладалися спати на двоярусному ліжку. Потягнувшись до люльки, Кортленд відхилився на спинку стільця, скуйовдив обважнілою рукою негусте посивіле волосся... і почув, що в двері дзвонять.

— Чорт, — вилаявся він, відсторонено міркуючи, як довго теленькають ці тихі дверні дзвіночки; підсвідомість підказувала, що спроби привернути його увагу тривають уже деякий час. Перед його втомленими очима миготіли й згасали прочитані звіти. Кого це чорти принесли? На годиннику була лише дев’ята тридцять, навіть поскаржитися не вийде.