Повне зібрання короткої прози. Том 3

Усюди самі лише похмурі долини, всіяні чорним попелом, і ні сліду людських поселень. Не вистачало їй там одного: цим «позамежжям» бракувало покупців.

Та мережа світів була непростою. Певні відрізки нанизувалися один на одного, як намистини на нитку; існували цілі «позамежні» ланцюжки, які перепліталися між собою. Один крок вів до наступного... але не до альтернативних ланцюжків.

Обережно, з надзвичайною ретельністю стара жінка взялася за пошук у кожному з цих ланцюжків. Їх було багато... віртуальна нескінченність потенційних «позамежних» світів. І вона мала можливість обирати, вона проникла у той, в якому колонія виснажених людей працювала над розбудовою свого корабля. Увійшовши в це «позамежжя», вона зробила його реальним. Заморозила у дійсності. Витягла його серед безлічі, серед різноманіття можливостей.

Тепер їй потрібно було витягти інше. Обране «позамежжя» виявилося незадовільним. Ринок занепав.

На той час, як вантажівка в’їхала у затишне містечко Волнат Крік, минаючи яскраві крамниці, будинки й супермаркети, місіс Бертелсон нарешті знайшла те, що шукала. Їх так багато, а її розум уже такий старий... проте вона таки знайшла його.

Щойно вона його вгледіла, одразу зрозуміла, що це те, що їй потрібно. Вроджений інстинкт ділової жінки підтвердив, що це «позамежжя» було вигідним.

З-поміж усіх можливостей ця була унікальною. В одному «позамежжі» добре сконструйований, ретельно протестований корабель здіймався у небо, на мить застигав, немов вагався, коли вмикалося автоматичне управління, а потім проривав захисну оболонку атмосфери і мчав назустріч ранковій зорі. У кількох «позамежжях», марно проглянутих, корабель вибухав яскраво палаючими уламками. До них їй не було діла, тут вона не бачила для себе зиску.

Ще в декількох «позамежних» світах кораблям взагалі не вдавалося злетіти. Турбіни скаженіли, реактивні струмені здіймалися в повітря... а корабель залишався на місці. Потім із нього висипали чоловіки й заходилися оглядати турбіни, дошукуючись причин. Жодної користі для неї. У пізніших відтинках ланцюжка, в подальших ланках, несправність виявляли і корабель успішно злітав.

Але один ланцюжок був корисним. Кожен елемент, кожна ланка розвивалися цілком відповідно до її запитів. Шлюзи закриваються — тепер корабель герметично закритий. Турбіни заревли, корабель здригнувся і здійнявся над чорним попелищем. Але на висоті трьох миль у нього відвалилося кормове сопло. Корабель втратив управління і, мов камінь, випущений з пращі, полетів униз, на Землю. Відчайдушно запрацювали аварійні сопла, призначені для посадки на Венеру. Корабель уповільнився, на одну судомну мить завис, а потім упав на купу каміння, що колись була горою Дьябло. Погнутий, побитий металевий циліндр, який застиг у гнітючій тиші, був огорнутий димом.

Із корабля почали виповзати люди. Розгублені й онімілі, вони оглядали масштаби біди, щоб знову взятися до марної, безплідної роботи. Накопичувати запаси, ремонтувати ракету... Стара жінка усміхнулася сама до себе.

Саме цього їй і треба. Таке жінку повністю влаштовувало. Єдине, що їй залишалося зробити, — така дрібниця! — це наступної поїздки вибрати саме цей ланцюжок подієвої послідовності. Це вона і зробить у суботу, під час своєї маленької бізнес-подорожі.

Кровлі лежав, наполовину похований під чорним попелом, і тремтливими пальцями обмацував глибокий поріз на щоці. Уламок зуба пульсував болем. Кров цівкою стікала йому до рота — гострий, солоний смак рідини, що полишала безпомічне тіло. Він спробував поворушити ногою і виявив, що не відчуває її. Перелам. Його розум був надто затьмарений, охоплений відчаєм, щоб спромогтися на думки.

Десь у напівтемряві опритомнів Фленнері. Почувся стогін якоїсь жінки, на камінні й уламках корабля лежали поранені люди, деякі з них були на порозі смерті. Хтось звівся на ноги й кульгаючи попрямував до Кровлі. Блимнув ліхтарик. Це був Теллмен, чоловік незграбно рухався нікчемними залишками їхнього світу. Він дурнувато вирячився на Кровлі, окуляри повисли на одному вусі, частину нижньої щелепи мов зрізало.

Раптом він захитався і впав долілиць на задимлені рештки запасів. Його худе тіло безвладно засмикалося.

Кровлі насилу встав на коліна. Мастерсон схилився над ним, вкотре намагаючись до нього докричатися.

— Зі мною все гаразд, — просипів Кровлі.

— Це кінець. Корабель перетворився на мотлох.

— Знаю.

На розбитому обличчі Мастерсона проступили перші ознаки істерії.

— Як думаєш...

— Ні, — промимрив Кровлі. — Це неможливо.

Мастерсон захихотів. Сльози прокладали мокрі борозни на його брудних щоках, масний піт скрапував із шиї за обвуглений комір сорочки.

— Їй це вдалося. Вона прикувала нас до цього місця. Не відпустила нас звідси.

— Ні, — повторив Кровлі. Він відганяв від себе цю думку. Цього не може бути. Просто не може. — Ми виберемося звідси, — запевнив він. — Зберемо те, що лишилося... почнемо знов.

— Вона повернеться, — бурмотів Мастерсон. — Вона знає, що ми чекаємо на неї! І на її товари!

— Ні! — Кровлі не міг у це повірити, він змушував себе не вірити. — Ми виберемося. Ми мусимо вибратися!