Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Я пробув тут уже майже дванадцять годин, — зауважив Екмунд, бездумно оглядаючи ряди пляшок у притемнених глибинах бару. У повітрі клубочився цигарковий дим, автоматична музична скринька в кутку металічно відбивала ритм. — Тинявся містом, роздивлявся, спостерігав.

— А я, — похвалився Дорсер, — був у фонотеці. Вивчав офіційний міф, порівнював його з реальністю Каллісто. А ще подискутував із науковцями — освіченими людьми, яких завжди повно в її комп’ютерних залах.

Тавернер відсьорбнув віскі із склянки.

— Знайшли щось цікаве?

— Ви ж знаєте, як діє принцип вибірки, — саркастично відказав Екмунд. — Я тинявся вулицями міських нетрів, натрапив на людей, які чекали на автобус. У розмові з ними почав сварити владу: скаржитися на кепське автобусне сполучення, стан каналізації, податки — словом, на все, що спадало на думку. Вони одразу підтримали мене. Скаржилися охоче. Без вагань. Без страху.

— Законна влада, — прокоментував Дорсер, — насаджена у звичний архаїчний спосіб. Двопартійна система, одна партія менш консервативна за іншу — звісно, без істотної різниці між обома. Проте і та, і друга висуває кандидатів шляхом відкритого голосування, розсилаючи бюлетні всім зареєстрованим виборцям, — він придушив напад сміху. — Це зразкова демократія. Я читав їхні програми. Всуціль ідеалістичні гасла: свобода слова, свобода зібрань, свобода релігії — нічого нового. Завчені ще в школі постулати.

Усі троє помовчали.

— У них мають бути тюрми, — міркував Тавернер. — У кожному суспільстві є порушники закону.

— Я навідався до однієї, — повідомив Екмунд, відригнувши. — Дрібні крадії, вбивці, боржники, бандити — звичайний набір.

— І жодного політичного в’язня?

— Жодного, — Екмунд підвищив голос. — Ми могли б кричати про тоталітаризм на повні груди. Усім начхати — владі теж.

— Може, вони готуються пересаджати кілька тисяч жителів, щойно ми полетимо геть, — задумано пробурмотів Дорсер.

— Боже, — Екмунд закотив очі, — та люди можуть залишати Каллісто, коли забажають. У поліційній державі кордони тримають закритими. А в них кордони відкриті для всіх. Люди снують туди і сюди.

— А що як у питну воду підмішали якісь препарати? — припустив Дорсер.

— Та хіба може тоталітарне суспільство існувати без терору? — Екмундове запитання було риторичним. — Можу заприсягтися — тут немає поліції думок. І взагалі немає страху.

— Але якось же влада має тиснути на людей, — наполягав Тавернер.

— Однак не силами поліції, — докинув Дорсер. — І не в насильницький, жорстокий спосіб. Не за допомогою незаконних арештів, ув’язнень чи примусової праці.

— Якби це була поліційна держава, — вів далі Екмунд, — виникло б якесь протистояння. З’явилась би якась підпільна група, що мала б на меті скинути можновладців. Натомість у цьому суспільстві є можливість скаржитися, можна придбати ефірний час на телебаченні або на радіо, можна викупити колонку в газеті — та все, що завгодно, — він стенув плечима. — Тож звідки взятися підпільному рухові? Дурня якась.

— А проте, — сказав Тавернер, — ці люди живуть в суспільстві, в якому править одна партія, що насаджує офіційну ідеологію. У нас є підстави вважати, що ця держава тоталітарна і тримає своїх громадян під постійним контролем. Тут люди — піддослідні кролики, усвідомлюють вони це чи ні.

— Як вони можуть цього не усвідомлювати?

Тавернер збентежено похитав головою.

— Я й сам про це думав. Має бути якийсь механізм, якого ми не розуміємо.

— У нас доступ відкритий. Можемо копати, де захочемо.

— Мабуть, ми просто не знаємо, що саме шукати, — тавернер перевів лінивий погляд на екран над барною стійкою. Там саме закінчилися пісні-танці напівоголених дівчат, замість них з’явилося чиєсь обличчя. Це був привітний круглолиций чоловік приблизно п’ятдесяти років, із щирими блакитними очима, майже дитячим усміхом на губах і каштановим волоссям, яке спадало на його злегка відстовбурчені вуха.

«Друзі, — промовив чоловік на екрані, — як приємно знову бути серед вас цього вечора. Мені б хотілося дещо з вами обговорити».

— Якась реклама, — Дорсер відвернувся і подав сигнал бармену-автомату, замовляючи іще один напій.

— Хто він? — зацікавився чоловіком Тавернер.

— Цей добродушний старий? — Екмунд зазирнув у свої нотатки. — Щось на кшталт популярного коментатора. Звати Єнсі.

— Якийсь чиновник?

— Наскільки мені відомо, ні. Радше доморослий філософ. Я прихопив його біографію з журнальної стійки, — Екмунд передав босові яскравий буклет. — На мій погляд, цілковита посередність. Воював, був відзначений на війні між Марсом та Юпітером — як координатор військ. Дослужився до майора, — він байдуже знизав плечима. — Такий собі ходячий альманах. Видає афоризми на кожну тему. Давня мудрість у новій обгортці: навчає, як лікувати бронхіт. Із останнім, до речі, на Террі якраз проблеми.

Тавернер проглянув буклет.

— Так, мені вже траплялися його фото.