Повне зібрання короткої прози. Том 3

Вайзмен ледве розчув голос свого керівника, всередині його голови безперервно лунало якесь гудіння. Він навіть притиснув руки до вух, марно намагаючись його позбутися. Здавалося, що цей звук, який ішов із цитаделі, проникав просто в його череп, відлунюючи від кісток. Ми надто довго зволікали, подумав він. Тепер вона взяла гору. Вона перемогла, тому що нас було багато, ми почали сперечатися...

Тим часом голос у його голові промовив: «Вітаю. Твоя сміливість принесла тобі успіх».

Його охопила незмірна радість від свого досягнення.

«На твоєму шляху поставали величезні перепони, — вів голос далі, — і кожен на твоєму місці програв би».

Він збагнув, що з грою все гаразд. Вони помилялися.

«Те, що ти зробив сьогодні, — напучував голос, — ти зможеш робити все життя. Ти завжди можеш узяти гору над суперником. Якщо у тебе буде достатньо терпіння і наполегливості, ти неодмінно переможеш. Зрештою, Всесвіт не такий і могутній...»

Атож, подумав він із іронією, не такий і могутній.

«У ньому живуть звичайні люди, — заспокоював голос. — Отже, навіть якщо ти один проти багатьох, тобі нічого боятися. Просто зачекай — і ні про що не хвилюйся».

— Не буду, — сказав він уголос.

Гудіння послабилося. Голос затих.

По довгій павзі Фавлер резюмував:

— Усе скінчилося.

— Нічого не розумію, — поскаржився Пінаріо.

— Саме в цьому й полягає її призначення, — пояснив Вайзмен. — Це терапевтична іграшка. Вона допомагає дитині набути впевненості. Демонтаж солдатиків, — він усміхнувся, — усуває загату між дитиною і світом. Вона єднається із ним. І таким чином підкорює його.

— Тоді в цій іграшці немає жодної небезпеки, — розвів руками Фавлер.

— Усі досліди намарне, — пробурчав Пінаріо. І, розвернувшись до експерта з вибухівки, додав: — Вибачайте, що ми вас потурбували.

Тим часом цитадель широко розчахнула ворота. Дванадцятеро неушкоджених солдатиків промаршували назовні. Цикл завершився, тепер штурм міг початися знову.

Раптом Вайзмен сказав:

— А проте я не допущу її до продажу.

— Як це?! — вигукнув Пінаріо. — Чому?

— Я їй не довіряю, — відповів Вайзмен. — Надто складна в неї будова як для такого призначення.

— Обґрунтуйте, — наказав Фавлер.

— Тут нічого обґрунтовувати, — стенув плечима Вайзмен. — Перед нами хитромудрий пристрій, який, однак, тільки те й робить, що розбирає себе на частини і складає наново.

Мусить бути щось іще, навіть коли ми не можемо...

— Але ж він терапевтичний, — втрутився Пінаріо.

Фавлер сказав:

— Леоне, я залишаю рішення за вами. Якщо ви маєте сумніви щодо іграшки, не дозволяйте її імпорт. Обережність ніколи не завадить.

— Може, я помиляюся, — визнав Вайзмен, — проте мене не полишає думка: для чого її насправді виготовили? Здається, ми до цього так і не докопалися.

— Це стосується також костюма американського ковбоя, — додав Пінаріо.

— Мабуть, ви і на нього не дасте свого дозволу.

— Дозволимо тільки настільну гру, — вирішив Вайзмен. — Отой «Синдром» чи як там його, — нахилившись, він спостерігав за солдатиками, які рушили на штурм цитаделі. Дим від гарматних пострілів, знову і знову обхідні маневри, удавані атаки, обережні відступи...

— Про що ви міркуєте? — поцікавився Пінаріо, не спускаючи з нього уважного погляду.

— Можливо, це якийсь підступний хід, — припустив Вайзмен. — Спосіб нас відволікти. Щоб ми не помітили чогось іншого, — це підказувала йому інтуїція, проте він не міг збагнути, де саме чатує небезпека. — Хитрий виверт, — бурмотів він. — А тим часом відбувається щось, від чого нас відволікають. Тому-то вона така складна. Від нас чекають, що ця іграшка викличе в нас підозри. Задля цього її і виготовили.

Збентежений, він поставив ногу біля одного із солдатиків.

Той одразу сховався за нею, щоб уникнути спостереження із цитаделі.

— Це мусить бути у нас під носом, — сказав Фавлер, — а ми його не помічаємо.

— Так, — погодився Вайзмен і спитав себе, чи вони взагалі коли-небудь те щось помітять. — Хай там як, — додав він, — лишімо цю іграшку тут, щоб спостерігати за нею.

Сівши поруч, Вайзмен приготувався спостерігати за солдатиками. Він умостився зручніше, налаштований лишитися тут надовго.

Того вечора о шостій Джо Гок, менеджер із продажів у дитячій крамниці «Еппелей», припаркував свою машину перед будинком, вийшов з неї і піднявся по сходах.

Під пахвою він ніс велику пласку коробку — «зразок», який він привласнив.

— Татусю! — радісно закричали обоє його дітей, Боббі і Лора, коли він переступив поріг помешкання. — Ти щось нам приніс, татусю? — вони кинулися до нього, не даючи навіть кроку ступити. Дружина, яка сиділа на кухні за столом, підвела голову і відклала вбік журнал.

— Прихопив для вас нову гру, — усміхнувся Гок. Він розгорнув пакунок, почуваючись генієм. Чому б і не взяти собі одну з тих нових ігор, він багато тижнів не випускав із рук телефонної слухавки, проштовхуючи товар через Митний контроль, — і врешті, після стількох перемовин і кроків назустріч, через кордон пропустили тільки один із трьох товарів.