Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Про що завгодно.

Костюм асоціювався у Вайзмена з ковбоями, тож він подумки повернувся у своє дитинство, на ранчо, пішов посипаною жорствою доріжкою вздовж поля, на якому паслися чорноморді вівці, швидко пережовуючи траву рухливими нижніми щелепами. Він затримався біля паркана — колючий дріт із  довільно понатиканими стовпами — і задивився на овець. Аж тут раптом вівці збіглися докупи і гайнули у далечінь, до затіненого пагорба, куди вже не сягав його зір.

Він побачив дерева, кипариси, що височіли над лінією горизонту. Яструб-курчатник, високо в небі, опускався вниз і здіймався вгору, як повітряна помпа, з кожним помахом крил... немовби хоче закачати в себе ще більше повітря, яке виштовхне його ще вище, подумав він мимохіть. Курчатник шугнув уперед, могутньо змахнувши крильми, відтак сповільнив лет. Марно Вайзмен видивлявся, на кого той птах полює. Довкола простягалися лише висушені літньою спекою поля, витоптані овечою отарою. Тут і там стрибали коники. А на самій дорозі сиділа ропуха. Жаба зарилася в м’яку сипку землю, і звідти визирала тільки її голова.

Вайзмен нахилився, ніяк не наважуючись торкнутися її бородавчастого тіла, аж раптом почув чоловічий голос поблизу себе:

— І як вам?

— Чудово, — відказав Вайзмен. Він вдихнув на повні груди аромат сухої трави. — Слухайте, а ви не знаєте, як відрізнити жабу-самця від самки? Може, за плямами на тілі?

— А навіщо це вам? — поцікавився невидимий чоловік, який стояв, вочевидь, у нього за спиною.

— Та я тут знайшов ропуху.

— Можна, я поставлю вам кілька запитань? — озвався чоловік.

— Звичайно, — погодився Вайзмен.

— Скільки вам років?

То було легке запитання.

— Мені десять років і чотири місяці, — гордо відповів він.

— І де ви наразі перебуваєте?

— За містом, на ранчо містера Ґейлорда, тато возить нас із мамою сюди щовихідних, коли має змогу.

— Тепер озирніться і погляньте на мене, — попросив чоловік. — І скажіть, чи ви мене впізнаєте.

Неохоче відволікшись від споглядання своєї знахідки, він розвернувся, щоб подивитися на співрозмовника. І побачив дорослого чоловіка з худим лицем і довгим, дещо нерівним носом.

— Ви — дядечко, який розвозить бутановий газ, — відповів Вайзмен. — З газової компанії, — він роззирнувся навкруги й очікувано побачив вантажівку, припарковану біля бутанового бака. — Тато каже, що бутан дорогий, але, якщо немає інших...

Чоловік перервав його.

— Уточню з цікавості, як зветься газова компанія?

— Та це ж на вантажівці написано, — пирхнув Вайзмен, читаючи великі намальовані літери. — Бутан-перевезення «Піна-ріо», Петалума, Каліфорнія. Отже, ви — містер Пінаріо.

— І ви можете заприсягнутися, що вам десять років і ви стоїте в полі біля Петалуми, що в Каліфорнії? — запитав його містер Пінаріо.

— Певно, що так, — Вайзмен побачив за полем цілий ряд порослих лісом пагорбів. Йому страх як захотілося на них видертися, йому вже набридло стовбичити тут і базікати із цим чоловіком. — Бувайте, містере, — кинув він на прощання. — Мені потрібно на отой пагорб.

І він побіг посипаною жорствою доріжкою, подалі від містера Пінаріо, а налякані коники-стрибунці кидалися врозтіч з-під його ніг. Засапаний, Вайзмен прискорив біг.

— Леоне! — гукнув містер Пінаріо. — Годі вам! Не біжіть туди!

— Але мені дуже треба на ті пагорби, — видихнув Вайзмен, не зупиняючись, все ще біжучи назустріч пригодам. Раптом він із розгону налетів на якусь перепону і впав, Вайзмен зіперся на руки, силкуючись встати. У сухому полудневому повітрі щось почало прозирати, він відчув страх і відсахнувся. Перед його очима постали якісь обриси, що перетворилися на пласку стіну...

— Ви не дістанетеся тих пагорбів, — повідомив йому містер Пінаріо. — Краще лишайтеся на місці. Інакше знову на щось наштовхнетеся.

Руки Вайзмена чомусь були липкими. Ошелешений, чоловік витріщився на кров — очевидно, він порізався, коли впав....

Пінаріо допоміг йому зняти ковбойський костюм і сказав:

— Найжахливіша іграшка з усіх можливих. Навіть недовго походивши в цьому костюмі, дитина втрачає зв’язок із реальністю. Гляньте лиш на себе.

Ледве тримаючись на ногах, Вайзмен розглядав костюм; Пінаріо силоміць вирвав у нього іграшку.

— Оце так штука, — промовив він тремтливим голосом. — Мабуть, вона стимулює уже наявні тенденції до абстиненції.

У мене завжди були латентні фантазії про повернення у світ дитинства. Саме у той час, коли ми жили на ранчо.

— Зауважте, як ви вплели у той ваш ілюзорний світ елементи реальності, — сказав Пінаріо, — щоб подовше у ньому затриматися. Якби ви мали більше часу, ви б знайшли спосіб вписати у свій фантастичний світ і стіну лабораторії, можливо, уявивши замість неї стіну дровітні.

Вайзмен визнав:

— Я... уже почав упізнавати в ній будівлю старої молочарні, куди фермери звозили молоко на продаж.

— Із часом, — зауважив Пінаріо, — вас було б майже неможливо звідти витягти.

Якщо це спрацювало з дорослим, подумав Вайзмен, страшно навіть уявити, як це могло би вплинути на дитину.