Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Ще один зразок, який у нас залишився, — вів далі Пінаріо, — це гра, теж, мабуть, якась маячня. Ви як, можете на неї подивитися? Але це не терміново.

— Зі мною все гаразд, — запевнив Вайзмен. Він узяв до рук коробку і почав її розпаковувати.

— Ця гра дуже нагадує стару «Монополію», — пояснив Пінаріо. — Зветься «Синдром».

До набору входили дошка, ігрові гроші, гральні кубики і фішки, що репрезентували гравців, а також акції.

— Ви маєте набрати побільше акцій, — розтлумачив Пінаріо, — очевидно, як і в усіх подібних іграх, — він завжди нехтував інструкціями. — Покличмо сюди Фавлера і зіграймо партію, треба щонайменше троє гравців.

Невдовзі до них приєднався директор відділу. Троє чоловіків усілися за стіл, поклавши «Синдром» у центр.

— На початку гри всі гравці перебувають у рівних умовах, — пояснив Пінаріо. — Як і в усіх подібних іграх, протягом гри їхній статус буде змінюватися відповідно до вартості акцій, які вони придбали у різних економічних синдромах.

Синдроми були представлені маленькими яскравими пластиковими фігурками, схожими на архаїчні готелі та будинки «Монополії».

Гравці кидали гральні кубики, переставляли свої фішки на дошці, набували те чи те у приватну власність, сплачували штрафи, стягували штрафи, тимчасово потрапляли до «дезактиваційної в’язниці». Тим часом позаду них семеро іграшкових солдатиків знов і знов штурмували цитадель.

«Мені нудно, — сказав манекен дитини. — Зробіть щось інше».

Солдатики перегрупувалися. І вкотре рушили вперед, підступаючи дедалі ближче до цитаделі.

Занепокоєний і роздратований, Вайзмен пробурчав:

— Довго ще ця клята штука працюватиме, перш ніж ми з’ясуємо, в чому тут річ?

— Гадки не маю, — Пінаріо кинув погляд на фіолетово-золотий стос акцій, які отримав Фавлер. — Вона може мені знадобитися, — звернувся він до Фавлера, — ця твоя шахта на Плутоні з важким ураном. Скільки хочеш за неї?

— Вона доволі цінна, — пробурмотів Фавлер, переглядаючи решту своїх акцій. — Але, можливо, я міг би її обміняти.

Як тут зосередитися на грі, спитав себе Вайзмен, коли ця штука дедалі ближча до... до бозна-чого? До чогось, для чого її створили. До своєї критичної маси, промайнуло у нього в голові.

— Заждіть-но секунду, — промовив він повільно і стиха, опустивщи руку з віялом активів. — А може ця цитадель бути реактором?

— Яким ще реактором? — запитав Фавлер, не відриваючи погляду від акцій у своїй руці.

Вайзмен, цього разу вже гучніше, сказав:

— Та облиште нарешті цю гру!

— Цікава ідея, — визнав Пінаріо, також відкладаючи свої гральні картки. — Вона конструює всередині себе атомну бомбу, крок за кроком. Додає деталі, аж поки... — він урвав сам себе. — Ні, ми вже думали про це. У ній немає важких елементів. Тільки батарея, розрахована на п’ять років роботи, а ще маленькі механізми, які виконують накази, що надходять безпосередньо від батареї. Із цього не можна змайструвати атомного реактора.

— Думаю, — зауважив Вайзмен, — буде безпечніше її звідси винести, — досвід із ковбойським костюмом змусив його серйозніше поставитися до ґанімедських умільців. І якщо костюм був іще досить невинним...

Фавлер глянув йому за спину і повідомив:

— Лишилося шестеро солдатиків.

Вайзмен з Пінаріо зірвалися на ноги. Фавлер казав правду.

Тепер залишилася лише половина набору солдатиків. Ще один солдатик дістався цитаделі і щез у її нетрях.

— Мабуть, нам варто запросити сюди військового експерта з вибухівки, — сказав Вайзмен, — нехай усе як слід перевірить.

Це виходить за межі нашої компетенції, — він розвернувся до свого боса, Фавлера. — Ви ж не заперечуєте?

Фавлер відказав:

— Спочатку дограймо.

— Навіщо?

— Щоб дізнатися напевне, що це за гра, — пояснив Фавлер.

Проте його жвавий інтерес до гри свідчив радше про азарт і бажання її продовжити. — Отже, що ви дасте мені за шахту на Плутоні? Я готовий вислухати ваші пропозиції.

І вони з Пінаріо поринули в перемовини. Гра протривала ще з годину. Нарешті стало помітно, що Фавлер поширив свою владу на різноманітні активи. У нього було п’ять гірничо-видобувних синдромів, а ще дві фабрики з виробництва пластмаси, монополія з переробки водоростей та всі сім синдромів роздрібного продажу. Маючи владу над цими активами, він, відповідно, накопичив і найбільше грошей.

— Далі без мене, — сказав Пінаріо. В нього залишилося кілька дрібних акцій, які не давали контролю ні над чим. — Хтось хоче їх перекупити?

Вайзмен поставив на ці акції свої останні гроші. Вигравши їх, він продовжив гру, але тепер лише проти Фавлера.

— Ця гра, поза сумнівом, імітує типові міжкультурні економічні операції, — зробив висновок Вайзмен. — Синдроми роздрібного продажу, імовірно, належать Ґанімеду.

У ньому зажеврів вогник надії, йому щойно випало кілька вдалих комбінацій гральних кубиків, і тепер він міг розширити свої скромні надбання.

— Діти, бавлячись у цю гру, навчаться правильно розуміти економічні реалії. Це підготує їх до життя у дорослому світі.