Повне зібрання короткої прози. Том 3

Там в оточенні іграшок сидів зроблений лаборантами манекен. А навколо нього вирував рух: іграшки проходили цикли своєї активності. Фавлер здригнувся від шуму.

— Ось товар, про який ідеться, — повідомив Вайзмен, нахилившись над цитаделлю. Один із солдатиків повз, наближаючись до неї. — Як бачите, тут дванадцять солдатиків. Враховуючи їхню кількість, енергію, яка на них витрачається, а також складну систему команд...

Фавлер перервав його:

— Я бачу лише одинадцять.

— Можливо, один кудись заховався, — припустив Вайзмен.

Голос з-за їхньої спини промовив:

— Ні, їх таки одинадцять, — до них із застиглим від тривоги обличчям підійшов Пінаріо. — Я все тут обшукав. Одного немає.

Усі троє заніміли.

— Можливо, його знищила цитадель, — врешті припустив Вайзмен.

Пінаріо заперечив:

— Але ж ніхто не скасовував закону збереження матерії.

Якщо вона його «знищила», куди поділися його рештки?

— Можливо, вона переробила його на енергію, — запропонував свою гіпотезу Фавлер, оглядаючи цитадель та солдатиків, що залишилися.

— Ми вдалися до однієї хитрості, — похвалився Пінаріо, — коли помітили, що не вистачає одного солдатика. Зважили одинадцятьох солдатиків і саму цитадель. Їхня сумарна вага відповідала початковій вазі набору — тобто дванадцятьох солдатиків і цитаделі. Отже, він десь там, усередині, — Пінаріо показав на цитадель, що прицільно обстрілювала вояків, які до неї підступали.

Роздивившись цитадель, Вайзмен десь на підсвідомому, інтуїтивному рівні відчув: вона змінилася, стала інакшою.

— Прокрутіть відеозапис, — попросив Вайзмен.

— Вибачте? — перепитав Пінаріо і почервонів. — Звісно, — підійшовши до дитини-манекена, він вимкнув його, відкрив і витяг відеоплівку. А тоді тремтячими руками вставив у проектор.

Вони сиділи, спостерігаючи, як перед ними проскакують уривки запису: один напад за іншим, у них аж рябіло в очах. Солдатики наближалися, відступали під обстрілом, підводилися, знову нападали...

— Зупиніть отут, — раптом вигукнув Вайзмен.

Вони знову переглянули останній шматок запису.

Один із солдатиків поволі підкрадався до цитаделі. У його бік полетів гарматний снаряд, і хмарка від вибуху ненадовго приховала солдатика від їхніх поглядів. Тим часом одинадцять інших солдатиків кинулися вперед у шаленій спробі видертися на стіни. Їхній товариш вигулькнув з-за хмарки диму і пішов у наступ. Він підібрався упритул до стіни. Частина стіни від’їхала набік.

Солдатик, майже невидимий на тьмяному тлі цитаделі, відкрутив собі голову, тоді одну руку, потім обидві ноги, скориставшись кінчиком своєї гвинтівки як викруткою. Від’єднані частини поглинав отвір цитаделі. Врешті лишилася тільки рука зі зброєю; вона й собі поповзла у напрямку цитаделі, сліпо плазуючи вперед, аж поки не щезла всередині. Отвір закрився, немов його і не було. Трохи пізніше Фавлер озвався захриплим голосом:

— Батьки припустять, що це їхня дитина десь загубила чи поламала одного зі своїх солдатиків. Їхня кількість поволі меншатиме — і в цьому звинуватять дитину.

Пінаріо сказав:

— І що ви пропонуєте?

— Тестуйте далі, — вирішив Фавлер. Вайзмен на знак згоди кивнув головою. — Нехай іграшка пройде весь цикл. Але не залишайте її без нагляду.

— Я подбаю, щоб відтепер хтось постійно чергував у кімнаті, — запевнив Пінаріо.

— Буде краще, якщо ви самі лишитеся біля неї, — сказав Фавлер.

А Вайзмен подумав: Може, найкраще нам усім лишитись біля неї. Принаймні двом із нас: мені та Пінаріо.

Цікаво, що ж вона зробила з частинами солдатика, міркував він далі.

Що виготовила з них?

До кінця тижня цитадель поглинула ще чотирьох солдатиків.

Спостерігаючи за нею через монітор, Вайзмен не помічав, щоб вона якось змінилася зовні. І не дивно. Все відбувалося виключно всередині неї, глибоко і потаємно.

Раз у раз відбувалися невпинні штурми, солдатики атакували, цитадель захищалася гарматними обстрілами. Тим часом на нього вже чекав новий набір ґанімедських товарів. Нові іграшки для дітей, які потрібно було тестувати.

— І що тепер? — пробурмотів він сам до себе.

Перша іграшка була на перший погляд доволі проста: костюм ковбоя з давнього американського Заходу. Принаймні так зазначалося в інструкції. Проте він лише побіжно проглянув брошурку: до дідька все, що ті ґанімедці понаписували про неї.

Він відкрив коробку і розгорнув костюм. Тканина була сіра і обвисла, як порожній лантух. Паскудна якість, подумав він.

Цей одяг лише віддалено нагадував ковбойський, шви здавалися нерівними, неохайними. А сама тканина не тримала форми, коли її розтягнути. Настільки, що край, за який він смикнув, так і залишився висіти, мов ганчірка.

— Бридня якась, — сказав він Пінаріо. — Цього ж ніхто не купить.

— А ви його вдягніть, — порадив Пінаріо. — Тоді побачите.

Вайзмен насилу вліз у костюм.

— А це безпечно?

— Так, цілком, — запевнив Пінаріо. — Я його вже вдягав.

Тут закладена доволі проста ідея. Але вона може бути успішною. Щоб активувати її, почніть фантазувати.

— Про що?