Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Нам бракує знань про них. Відомо лише одне — вони засилають до нас копії, знову і знову. Намагаються втертися до нас у довіру, — його обличчя посуворішало, спохмурніло. — Вони божевільні, чи що? Можливо, вони настільки відмінні від нас, що ми взагалі не зможемо їх зрозуміти, навіть якщо й спробуємо поспілкуватися. Невже вони думають, що всіх нас звуть Леонами, Меррівезерами, Перкгурстами та Стоунами? Мене особисто це найбільше зачіпає... Хоча, може, саме в цьому й полягає наша перевага: у тому, що вони не сприймають нас як індивідуальностей. Уяви, наскільки було б гірше, якби вони послали до нас... ну, не знаю... якісь спори... якесь насіння. А не цих шістьох бідолашних, які загинули на Марсі. Щось таке, що ми не ідентифікували б як імітацію...

— Для цього їм потрібен зразок, — зауважив Вілкс.

Один із ФБРівців махнув рукою, і Скенлен вийшов з авто. А за мить повернувся до Вілкса.

— Каже, що їх тільки п’ять, — повідомив він. — Один утік, здається, його вже бачили. Він скалічений і не може швидко пересуватися. Ми підемо по нього, а ти залишайся тут пильнувати, — і Скенлен приєднався до решти ФБРівців, що звернули на алею.

Вілкс запалив цигарку й сидів, підперши голову рукою. Мімікрія... усі нажахані. Проте...

Чи намагався хтось із ними поспілкуватися?

Несподівано, розганяючи людей зі свого шляху, з’явилося двоє полісменів. Третій чорний седан під’їхав до узбіччя, зупинився і випустив людей із ФБР.

Один із них, незнайомий Вілксові, підійшов до машини.

— У тебе радіо ввімкнене?

— Ні, — відповів Вілкс і знову ввімкнув приймач.

— Якщо побачиш його, зумієш з ним упоратися?

— Звісно, — відповів він.

ФБРівець повернувся до своєї групи.

Якби вирішував я, спитав себе Вілкс, що б я зробив? Чи спробував би дізнатися, чого вони насправді хочуть? Те, що виглядає, як людина, поводиться, як людина, повинно відчувати, як людина... а якщо вони — байдуже, хто вони є, — відчувають те саме, що й людина, може, вони могли б із часом стати людьми?

Від натовпу відділилася якась постать і рушила до нього. Нерішуче спинившись, труснула головою, похитнулася й відновила рівновагу, а потім випросталась, як і решта людей. Вілкс розпізнав у ній істоту, тому що його до цього готували протягом місяців. Вона перевдяглася у брюки й сорочку, проте сорочка була застібнута неправильно, а одна нога лишилася боса. Вочевидь, та істота не розуміла сенсу взуття. Або, подумав він, можливо, вона просто приголомшена і поранена.

Коли вона наблизилася, Вілкс підняв пістолет і прицілився їй у живіт. Їх навчали стріляти саме туди, під час практики він влучав у багато мішеней поспіль. Точнісінько в центр завбільшки з комаху... і наскрізь.

На знеможеному обличчі прибульця з’явився відчай, коли він побачив, що Вілкс збирається вистрілити. Він зупинився, дивлячись йому у вічі й навіть не намагаючись ухилитися.

Тільки тепер Вілкс зауважив, що ця істота має важкі опіки, скоріше за все, вона так чи так не виживе.

— Я мушу це зробити, — сказав він.

Істота подивилася на нього, а тоді розтулила рота в спробі щось сказати.

Він вистрілив.

Перш ніж щось промовити, вона померла. Вілкс прочинив двері, коли прибулець заточився й упав поряд із машиною.

Це неправильно, подумав Вілкс, стоячи над тілом. Я застрелив його, тому що злякався. І ще я мусив. Навіть якщо це неправильно. Він прибув сюди, щоб утертися до нас у довіру, імітуючи нас, щоб ми ні про що не здогадалися. Так нам сказали — і ми мусимо вірити, що вони плетуть проти нас підступну змову, що вони не люди й ніколи ними не стануть.

Дякувати Богу, що це кінець, подумав він.

А потім згадав: ні, не кінець...

Був теплий літній день кінця липня.

Корабель із ревінням приземлився, упав на бік, проорав собою поле, пробив паркан, сарай і нарешті зупинився у рівчаку.

Тиша.

Перкгурст, хитаючись, звівся на ноги. Схопився за поруччя. Боліло плече. Він потрусив головою, оглушений падінням.

— Ми приземлилися, — проголосив він. Його голос бринів від захвату і хвилювання. — Ми сіли!

— Допоможіть мені встати, — видихнув капітан Стоун.

Бертон подав йому руку.

Леон сидів, витираючи кров, що цебеніла з шиї. Всередині корабель був геть поруйнований. Більшість обладнання потрощена і розкидана.

Веккі на неслухняних ногах прошкутильгав до люка. І почав тремтливими пальцями відкручувати важкі болти.

— Отже, — сказав Бертон, — ми таки повернулися.

— Мені просто не віриться, — пробурмотів Меррівезер.

Нарешті болти були відкручені, і чоловіки поквапилися відкрити люк. — Це щось неймовірне! Стара добра Земля!

— Агов! — гукнув Леон, зістрибнувши на землю. — Прихопіть хтось кінокамеру.

— Що за дурість! — засміявся Бертон.

— Авжеж прихопіть! — кинув Стоун.

— Так, прихопіть, — підтримав товаришів Меррівезер. — Як ми і планували: якщо колись повернемося, то сфотографуємося поруч із кораблем. Історичний знімок, для шкільних підручників.

Веккі понишпорив серед уламків.

— Вона дещо пошкодилася від удару, — повідомив він і підняв понівечену камеру над головою.