Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Мене звати Скенлен, — відрекомендувався один із них. — Я із ФБР, — це був літній чоловік із сталево-сірим волоссям. Він говорив стримано й суворо. І пильно розглядав їхню п’ятірку. — Де ще один?

— Капітан Стоун? Він там, — Бертон показав на кав’ярню.

— Приведіть його сюди.

Бертон зайшов до кав’ярні.

— Капітане, за нами приїхали. Виходьте.

Стоун вийшов разом із ним на вулицю.

— Бертоне, а хто вони? — спитав він уривчасто.

— Шестеро, — ствердно мовив Скенлен і махнув рукою своїм людям. — Гаразд. Усі тут, — ФБРівці посунули на них, змушуючи відступити до цегляного фасаду кав’ярні.

— Чекайте! — здавленим голосом вигукнув Бертон. Він закрутив головою. — Що... що відбувається?

— Чого вам треба? — благально спитав Перкгурст. По його щоках покотилися сльози. — Скажіть нам, Бога ради...

У людей із ФБР була зброя. Вони її витягли. Веккі позадкував, піднявши руки над головою.

— Прошу вас! — застогнав він. — Що ми такого зробили?

Раптом у Леонових грудях зажевріла надія.

— Вони не знають, хто ми. Думають, що ми — комуністи, — він звернувся до Скенлена. — Ми астронавти експедиції Земля-Марс. Мене звати Леон. Пам’ятаєте? У жовтні минув рівно рік. Ми повернулися. Повернулися з Марса, — голос йому зрадив. Під’їхала техніка. З’явилися каністри зі шлангами.

— Ми повернулися! — прохрипів Меррівезер. — Ми — члени експедиції Земля-Марс, і ми повернулись!

Обличчя Скенлена лишилося незворушним.

— Усе це звучить чудово, — холодно сказав він. — От тільки ваш корабель, діставшись Марса, розбився і вибухнув. Ніхто з екіпажу не вижив. Ми знаємо це достеменно, бо посилали роботів-шукачів, які привезли звідти тіла, — всі шість.

Люди з ФБР вистрілили. Займистий напалм огорнув усі шість фігур. Ті кинулися назад, але вогонь їх таки наздогнав.

ФБРівці дивилися, як загорілися прибульці, наступної миті вже не можна було нічого розгледіти. Шести чоловіків видно не було, але їх було чути. Звуки ці були доволі неприємними, проте ФБРівці лишилися на позиціях: чекати і спостерігати.

Скенлен копнув ногою обвуглені рештки.

— Напевне сказати не можна, — виснував він. — Але, схоже, тут лише п’ятеро... хоч я й не помітив, щоб хтось із них утік. Ми не лишили їм часу, — під його чоботом грудка попелу розсипалася на порох, порошинки все ще диміли, догораючи.

Його помічник Вілкс опустив додолу очі. Це було для нього новим досвідом, і він іще не зовсім вірив у те, що щойно побачив.

— Я... — витиснув він із себе, — я, мабуть, піду до машини, — промимрив він, задкуючи від Скенлена.

— Взагалі-то ми ще не закінчили, — сказав Скенлен, але, побачивши лице чоловіка, додав: — Добре, іди посидь у машині.

Люди почали виходити на тротуар. Боязко визирали з-за дверей і вікон.

— Вони їх знищили! — із захватом заверещав якийсь хлопчик. — Космічних шпигунів більше немає!

Фотокореспонденти збіглися робити світлини. Звідусіль сходилися роззяви з блідими обличчями й вибалушеними очима. Вони із подивом роздивлялися безформну масу задимленого попелу.

Із дрожем у руках Вілкс забрався назад до машини й зачинив за собою двері. Радіо про щось верещало, але він вимкнув приймач, не бажаючи нічого чути. Біля входу в кав’ярню, радячись із Скенленом, стовбичили його колеги з ФБР у сірих пальтах. Потім кілька з них відділилися від решти, обійшли кав’ярню і рушили алеєю. Вілкс спостерігав, як вони поступово віддаляються. Що за жахіття, думав він.

Наблизившись до машини, Скенлен схилився і просунув голову у вікно.

— Як ти почуваєшся, краще?

— Трохи, — відказав він і одразу спитав: — Це який... уже двадцять другий раз?

Скенлен зітхнув.

— Двадцять перший. Раз на кілька місяців... ті самі імена, ті самі люди. Не обіцятиму, що ти колись до цього звикнеш. Проте це перестане тебе дивувати.

— Але ж вони від нас геть не відрізняються, — насилу промовив Вілкс. — Це було те саме, що спалити шістьох людських істот.

— Ні, — заперечив Скенлен. Він відчинив двері й сів на заднє сидіння позаду Вілкса. — Вони лише виглядають, як людські істоти. У тому й річ. Це те, чого вони хочуть. Це їхня хитрість. Ти ж знаєш, що Бертон, Стоун, Леон...

— Знаю, — урвав Вілкс. — Хтось у далекому космосі спостеріг, як падає корабель, побачив, як загинули астронавти, і провів аналіз усіх решток. Перш ніж ми туди дісталися. І той хтось узяв те, що хотів, цілком достатньо для реалізації свого плану. Проте... — він махнув рукою, — ... невже немає іншого способу з ними боротися?

Скенлен відповів: