Повне зібрання короткої прози. Том 3

Центральна планета системи Бетельґейзе мала назву Плантажнет III. Це був жвавий проміжний порт для пасажирських перевізників, які транспортували жителів на нерозвинені колоніальні планети. Одразу після приземлення корабля Тіроль поквапився через злітне поле до стоянки таксі.

— Відвезіть мене до офісу корпорації «Тіроль», — звелів він, благаючи Бога, щоб на цій планеті був один з її філіалів. Він мусив тут бути, проте, можливо, з іншою назвою. Тіроль уже багато років тому втратив лік філіалам своєї розгалуженої імперії.

— Корпорація «Тіроль», — замислено повторив таксист. — Ні, містере, я таких не знаю.

Вражений, Тіроль запитав:

— А хто займається работоргівлею на цій планеті?

Водій розвернувся до нього. Це був зморщений, сухорлявий коротун в окулярах, він витягнув шию, як зацікавлена черепаха, але дивився без співчуття.

— Ну, — відповів він, — мені казали, що людей доправляють у зовнішні системи без відповідних документів. Є тут один підрядник... а зветься він... — таксист багатозначно замовк. Тіроль тремтливими руками простягнув йому останню банкноту. — «Надійний експорт-імпорт», — повідомив водій.

Це було одне з маріонеткових підприємств Лантано. Тіроль із жахом уточнив:

— І більше ніхто?

Водій ствердно кивнув головою.

Мов громом прибитий, Тіроль відійшов від машини. У нього перед очима затанцювали портові будівлі, він знеможено сів на лавку. Серце шалено калатало. Від спроби вдихнути горло обпікало болем. На голові, у місці, куди його вдарила Еллен Екере, утворилася і вже починала пульсувати здоровенна ґуля.

Це відбувалося насправді, він поволі починав усвідомлювати, що ніколи не дістанеться Землі, йому доведеться до скону віку жити в цій сільській місцевості, відрізаним від своєї організації, від усього, що він будував усі ці довгі роки.

А жити йому, усвідомив Тіроль, хапаючи ротом повітря, лишилось навряд чи довго.

Він подумав про Гаймі Розенбурґа.

— Зрадник, — закашлявся Тіроль. — Ти мене зрадив. Чуєш? Це через тебе я тут опинився. Це ти винен, не треба було тебе наймати.

І ще він подумав про Еллен Екере.

— Ти теж, — видихнув він крізь кашель. Скорчившись на лавці, він раз у раз заходився кашлем, думаючи про людей, які його зрадили. А таких були сотні.

Вітальня Девіда Лантано була обставлена з витонченим смаком. Уздовж стін на стійці з кованого заліза вишикувалася безцінна синя розписна порцеляна кінця дев’ятнадцятого століття. Девід Лантано обідав за старовинним жовтим пластиковим столом із хромованими ніжками, і різноманіття страв вразило Біма навіть більше, ніж інтер’єр будинку.

Лантано був у доброму гуморі і їв з апетитом. Заправивши лляну серветку під підборіддя, він пив каву і, не стримуючись, голосно відригував. Короткотривале ув’язнення лишилося позаду, тепер він від’їдався, щоб компенсувати пережите випробування.

Йому повідомили, спершу його люди, а тепер і Бім, що Тіроля успішно запроторили в ту частину всесвіту, звідки немає вороття. Тіроль не повернеться, і Лантано був за це вдячний. Він почувався перед Бімом боржником й увесь час запрошував Біма чимось пригоститися.

Бім похмуро виголосив:

— У вас тут гарно.

— Ви могли б жити так само, — сказав Лантано.

На стіні вітальні висів, захищений рамою і склом, наповненим гелієм, старовинний аркуш паперу. Це був першодрук поеми Оґдена Неша, колекційний екземпляр, якому годилося б висіти у музеї. Він викликав у Біма мішані почуття заздрості й осуду.

— Так, — погодився Бім, — Я міг би жити так само.

Так само, подумав він, або з Еллен Екере, або на якійсь посаді в Міністерстві внутрішніх справ, або й усе це одразу. Едвард Екере вийшов на пенсію й дав згоду на розлучення. Лантано нічого не загрожувало. Тіроля вигнали із системи. Бім запитав себе, а чого ж він насправді хоче.

— Ви могли б далеко зайти, — сонно пророкував Лантано.

— Так далеко, як Пол Тіроль?

Лантано розсміявся і позіхнув.

— Цікаво, чи лишив він по собі родину, — міркував Бім. — Чи були у нього діти? — він думав про Гаймі.

Лантано потягнувся через стіл до таці з фруктами, вибрав персик і обережно протер його рукавом халата.

— Скуштуйте персик, — запросив він.

— Дякую, не хочу, — роздратовано відмовився Бім.

Лантано подивився на персик і не став його їсти. Персик був зроблений із воску, фрукти у мисці були муляжами. Він лиш удавав із себе багатія, і багато предметів у його вітальні були несправжніми. Щоразу, пропонуючи фрукти своїм гостям, він ішов на великий ризик. Поклавши персик на тацю, він відхилився на спинку крісла й відпив іще кави.

Якщо у Біма не було амбіцій, то вони були у нього, і тепер, коли Тіроля немає, його плани мають чудові шанси втілитися в життя. Він почувався умиротвореним. Колись, подумав він, і то доволі скоро, на цій таці лежатимуть справжні фрукти.

Дослідники ми

— Боже, — вихопилося в Перкгурста, і м’язи його почервонілого обличчя здригнулися від хвилювання. — Ідіть сюди. Ви тільки погляньте!

Всі скупчилися біля ілюмінатора.

— Он вона, — промовив Бертон. Його серце дивно тьохнуло. — Яка ж вона гарна!