Повне зібрання короткої прози. Том 3

Бім, тримаючи запальничку, попрямував до М. Рецептор хитнувся в його бік, і машина відступила. Її обриси заколивалися, розпливлися і неохоче змінилися. Якусь хвилю прилад боровся сам із собою, тоді переможено прибрав форми портативного телевізора. Із машини долинув тоненький писк, зболене скиглення. Вона отримувала суперечливі стимули, машина була нездатна прийняти рішення.

У неї розвинувся ситуативний невроз, і амбівалентність реакцій руйнувала машину зсередини. Це її сум’яття було чимось схоже на людське, проте Біму не було шкода машини. Це був механічний винахід, який намагався одночасно і маскуватися, і атакувати, його розлад виник у реле і трубках, а не в живому мозку. У живий мозок він поцілив своєю першою кулею. Гаймі Розенбурґ помер, і більше таких, як він, не було, як і не було можливості зібрати його копію. Бім наблизився до машини й копнув її ногою.

Машина по-зміїному засичала й кинулася геть.

«Чорт!» — вилаялася М. Тікаючи, вона розсипала дрібки тютюну, перш ніж зникнути в коридорі, машина ще виплюнула краплини крові й лусочки блакитної емалі. Бім чув, як вона борсається там, врізаючись у стіни, мов сліпа поранена істота.

За мить він пішов слідом за нею.

У коридорі машина повільно крутилася по колу. Навколо неї височіла гора речових доказів: шматочки тканини, волосся, обгорілі сірники й дрібки тютюну, зліплені між собою кров’ю.

«Чорт!» — сказала машина грубим чоловічим голосом. Вона не припиняла працювати, і Бім повернувся до майстерні.

— Де телефон? — спитав він Еллен Екере.

Та подивилася на нього безтямним поглядом.

— Вона не завдасть вам шкоди, — заспокоїв Бім жінку. Він почувався дуже втомленим і виснаженим. — Це замкнений цикл. Вона працюватиме, допоки не вимкнеться.

— Вона з’їхала з глузду, — сказала Еллен. Жінка тремтіла.

— Ні, — заперечив він. — Це регресія. Вона намагається сховатися.

У коридорі машина вкотре сказала: «Чорт!»

Бім розшукав телефон і подзвонив Едвардові Екерсу.

Заслання для Пола Тіроля означало фази темряви, а потім нестерпно довгий проміжок часу, в якому мертва матерія безладно плавала навколо нього, утворюючи то один, то інший візерунок.

Часовий проміжок між миттю, коли Еллен Екере його ударила, і моментом, коли йому оголосили присуд, він пам’ятав тьмяно й невиразно. Як і тіні, що тепер його оточували, цей проміжок залишався майже непроникним.

Він отямився — так йому здалося — у квартирі Екерса. Атож, саме так усе й було, а ще там був Лерой Бім. Такий собі трансцендентний Лерой Бім, який походжав туди-сюди, розпоряджаючись усім так, як йому було завгодно. Приїхав лікар. І нарешті прибув Едвард Екере, щоб розібратися з дружиною і з ситуацією, що склалася.

З перев’язаною раною, супроводжуваний вартовими до Міністерства внутрішніх справ, він помітив чоловіка, який саме виходив звідти. Огрядний Девід Лантано, вирізняючись цибулеподібною статурою, прямував додому, у своє розкішне обійстя з цілим акром газону перед ним.

Побачивши його, Тіроль відчув напад страху. Лантано його навіть не помітив, із замисленим виразом обличчя він підійшов до своєї машини, сів і поїхав геть.

— Вам видано тисячу доларів, — знуджено повідомив Едвард Екере під час фінальної фази процедури вигнання. З-поміж тіней, що оточували Тіроля, знову виринуло розмите обличчя Екерса, — образ чоловіка, якого він бачив востаннє. Екерс також був пригнічений, але інакше. — За законом, вам надається одна тисяча доларів для задоволення ваших нагальних потреб, також вас забезпечили кишеньковим словником репрезентативних позасистемних діалектів.

Сама іонізація була безболісна. Він її не запам’ятав, тільки порожній простір, темніший, ніж розпливчасті тіні по той, інший бік.

— Ви мене ненавидите, — звинуватив він Екерса у своєму останньому слові. — Я знищив вашу кар’єру. Проте... мені йшлося не про вас, — думки плуталися в його голові. — Лантано. Хитрий хід, але не... Як? Ви...

Утім, Лантано тут ні до чого. Він подався додому й увесь цей час був лише відстороненим спостерігачем. До біса Лантано. До біса Екерса, Лероя Біма і — на жаль — до біса місіс Еллен Екере.

— Ого, — пробурмотів Тіроль, коли його перенесене тіло нарешті набуло фізичної форми. — Нам було добре разом... правда ж, Еллен?

Наступної миті в нього вдарило пекуче сонячне світло. Приголомшений, він лантухом упав на землю й зостався сидіти там, знесилений і нерухомий. Жовте, палюче світло... всюди, куди не глянь. Навколо нічого, окрім бриніння спеки, що засліплювала й змушувала до покори.

Він лежав, розкинувши руки, посеред піщано-жовтої дороги. Праворуч від нього засихало в полудневій спеці кукурудзяне поле. Два великі, загрозливі на вигляд птахи безшумно кружляли в небі у нього над головою. На горизонті виднілися положисті пагорби: глибокі западини і вершини, які здавалися купами мотлоху. Біля їхнього підніжжя тіснилися зведені людиною хатки.

Або принаймні він сподівався, що їх зводила людина.