Повне зібрання короткої прози. Том 3

Того ранку, наголо поголивши перед дзеркалом голову, аж вона заблищала, Аарон Тоццо бачив перед собою геть інше — видовище, яке було годі витримати. Внутрішнім зором він розрізняв п’ятнадцятьох засуджених із «Нахбарен Слаґер», усі дюймового зросту, у кораблі розміром із дитячий м’ячик. Корабель летів із швидкістю, близькою до світлової, у вічність, і людям на борту було байдуже до того, що з ними буде.

Найгіршим у цьому видовищі було те, що воно, ймовірно, відбивало правдиву картину.

Він витер голову, намастив шкіру бальзамом, тоді торкнувся кнопки у себе на горлі. Зв’язавшись із комутатором Бюро, Тоццо сказав:

— Мушу визнати, що ми нічого не можемо зробити для тих п’ятнадцятьох людей, проте ми можемо принаймні відмовитися від ідеї відправляти інших.

Комутатор записав його слова і передав його співробітникам.

Усі вони погоджувалися з ним, надягаючи халат, капці і накидку, він чув відгомін їхніх голосів. Вочевидь, під час запуску щось пішло не за планом, і про це знали навіть пересічні люди. Але...

— Але ми не можемо відмовитися, — перекрив загальний гомін голос Едвіна Ферметі, начальника Тоццо. — У нас уже є волонтери.

— Також із «Нахбарен Слаґер»? — уточнив Тоццо. Авжеж, серед в’язнів знайдуться волонтери, тривалість їхнього життя у таборі становила не більше п’яти-шести років. А якщо вони успішно долетять до Проксими, то отримають свободу. Їм просто буде заборонено повертатися на п’ять населених планет Сонячної системи.

— Хіба це так важливо, звідки ми їх беремо? — поблажливо запитав Ферметі.

Тоццо на те відповів:

— Наші зусилля повинні бути спрямовані на удосконалення американської системи покарань, а не на спроби долетіти до далеких зірок, — він раптом відчув нестерпне бажання відмовитися від своєї посади в Еміграційному бюро і піти в політику просувати реформи.

Пізніше, коли він сів снідати, дружина співчутливо поплескала його по плечі.

— Аароне, ти з цим іще не розібрався, так?

— Ні, — коротко зізнався він. — А тепер мені уже все одно, — він не розповів їй про інші, повні арештантів і даремно втрачені, кораблі: йому не дозволяли обговорювати це з будь-ким із тих, хто не працював на державній службі.

— А вони можуть повернутися без сторонньої допомоги?

— Ні. Тому що втрата маси відбулася тут, у Сонячній системі. Щоб повернутися, їм потрібно набрати цю масу, відновити втрачене. У тому й проблема, — роздратований, він сьорбав чай, намагаючись не зважати на дружину. Жінки, подумав він. Краса є, а розуму немає. — Вони мають повернути втрачену масу, — повторив він. — І це б нічого, якби у них був політ в обидва кінці. Проте вони вирушили з метою колонізації планети, це не екскурсія, після якої повертаєшся туди, звідки вилетів.

— А довго їм летіти до Проксими? — не вгавала Леонора. — У такому зменшеному вигляді, зростом із дюйм?

— Близько чотирьох років.

Вона широко розплющила очі.

— Це просто неймовірно!

Тоццо із бурчанням відсунув стілець і підвівся. Хай би її забрали, сказав він сам до себе, якщо для неї це так неймовірно. Проте Леонора була надто розсудливою, щоб зголоситися летіти добровольцем.

Дружина тихо сказала:

— Отже, я була права. Бюро і справді послало в космос людей. Ти щойно це мимоволі підтвердив.

Почервонівши, Тоццо попросив:

— Не кажи нікому про це, особливо своїм подружкам. Або я втрачу роботу, — він кинув на неї промовистий погляд.

Виголосивши цю фразу розгніваним тоном, він вирушив до Бюро.

Не встиг Тоццо відчинити двері свого офісу, як його гукнув Едвін Ферметі.

— Думаєш, Дональд Найлс зараз на якійсь із планет, що крутяться довкола Проксими? — Найлс був відомим убивцею, який записався на один із польотів. — Цікаво, може, він тягає на собі грудку цукру, що важить у п’ять разів більше за нього.

— Тут мало смішного, — буркнув Тоццо.

Ферметі стенув плечима.

— Я лише хотів відволікти тебе від похмурих думок, розвіяти твій песимізм. Здається, ми всі дещо розгублені, — він увійшов до офісу слідом за Тоццо. — Може, нам самим записатися на наступний політ? — це прозвучало доволі серйозно, і Тоццо кинув на нього швидкий погляд. — Та жартую я, жартую, — реготнув Ферметі.

— Ще один політ, — мовив Тоццо, — якщо і він буде невдалим, я звільняюся.

— Послухай, — сказав Ферметі. — У нас є новий проект.

До офісу неквапно зайшов співробітник Тоццо, Крейґ Джиллі. І Ферметі продовжив, тепер уже звертаючись до обох: — Ми збираємося підключити передкогів до отримання формули повернення, — його очі зблиснули, коли він побачив реакцію чоловіків.

Ошелешений, Джиллі пробурмотів:

— Але ж усі передкоги мертві. Їх двадцять років тому знищили за президентським наказом.

Тоццо, вражений, зрозумів:

— Ви збираєтеся вирушити назад, у минуле, й доправити звідти передкога. Так, Ферметі?

— Ти правильно здогадався, саме таким є наш план, — кивнув його начальник. — Ми навідаємося у золоту добу передкогнітивних здібностей. У двадцяте сторіччя.