Повне зібрання короткої прози. Том 3

Перший роман Рея Бредбері, який публікуватимуть у часописі по розділах, зрозумів він, погортавши випуск. Роман мав назву «Людинолов», і в ньому великий лос-анджелеський передког напророкував жахливу Ґутманську революцію, що охопила внутрішні планети. Бредбері попереджав про Ґутмана, проте до його попередження — як завжди — не дослухалися. Тепер Ґутман мертвий, а його фанатичні послідовники деградували до рівня поодиноких терористів. А от якби світ дослухався до Бредбері...

— Чому у вас такий похмурий вигляд? — запитав Ферметі. — Хіба ви не хочете вирушити у минуле?

— Хочу, — замислено відповів Тоццо. — Проте це величезна відповідальність. Адже йдеться про незвичайних людей.

— Ваша правда, — кивнув Ферметі.

III

За двадцять чотири години Аарон Тоццо стояв перед дзеркалом, оглядаючи себе в одязі середини двадцятого сторіччя і міркуючи над тим, чи введе це в оману Андерсона і чи він згодиться сісти в екскаватор.

Його костюм був неперевершений. Тоццо почепили бороду до пояса, звичну для того часу, і підкручені вуса, популярні в 1950-х роках у Сполучених Штатах. На голові в нього була перука.

Перуки, як було відомо, стали невід’ємним атрибутом зовнішнього вигляду в тодішніх Сполучених Штатах. Як чоловіки, так і жінки носили на голові величезні напудрені конструкції яскравих кольорів: червоні, зелені, блакитні, а також, звісно, шляхетно сірі. Це була одна з найдивакуватіших примх моди двадцятого сторіччя.

Тоццо дуже пишався своєю яскраво-червоною перукою. Вона була справжньою, привезеною з Лос-Анджелеського музею історії культури, і куратор запевнив його, що ця перука чоловіча, а не жіноча. Тож шанси на те, що його викриють, були дуже малі. Навряд чи хтось виявить, що вони — прибульці з цілком іншої, майбутньої цивілізації.

І все ж Тоццо хвилювався.

Так чи інакше, час було приступати до реалізації їхнього плану. Разом із Джиллі, якого призначили йому в помічники, Тоццо зайшов до часового екскаватора і сів за панель керування. Міністерство археології забезпечило їх детальною інструкцією, що тепер лежала розгорнута перед ним. Щойно Джиллі закрив люк, Тоццо узяв бика за роги (вислів із двадцятого сторіччя) й увімкнув машину.

Засвітилися циферблати. Вони вгвинчувалися у минуле, в 1954 рік, у день проведення Сан-Францискського передкогнітивного конгресу.

На сусідньому кріслі Джиллі вправлявся у фразах середини двадцятого сторіччя із прихопленого словника. «Залягти на дно», — Джиллі прокашлявся. «Тут був Кілрой», — пробурмотів він. «Чого баньки вилупив? Відповідай за базар, йоперний театр». Він похитав головою.

— Я не можу вловити значення цих фраз, — поскаржився він Тоццо. — Або це: «Нам капець».

Загорілася червона лампочка — їхня подорож мала от-от закінчитися. Ще за секунду турбіни екскаватора затихли.

Машина зупинилася на тротуарі перед готелем «Сер Френсіс Дрейк» у центрі Сан-Франциско.

Повз них проходили люди в чудернацьких старовинних костюмах. Тоццо помітив, що тут немає монорейкових електричок, весь рух відбувався на поверхні. Оце так затори, подумав він, спостерігаючи, як автомобілі й автобуси повзуть переповненими дорогами, просуваючись лише на кілька дюймів. Якийсь регулювальник у синьому розмахував руками, намагаючись скерувати транспорт, проте із цього, як бачив Тоццо, не виходило нічого путнього.

— Настав час для другої фази, — нагадав йому Джиллі, втім, так само витріщаючись на неповороткий наземний транспорт. — Боже, — видихнув він, — подивіться на жіночі спідниці, вони такі короткі, що видно навіть коліна. Як ці жінки ще не померли від мікс-вірусу?

— Не знаю, — відповів Тоццо, — проте я знаю, що нам треба поспішати в готель «Сер Френсіс Дрейк».

Вони обережно відчинили люк екскаватора і вийшли назовні. Аж раптом Тоццо дещо помітив. Вони помилилися. Від самого початку.

Чоловіки цього десятиліття були чисто поголені.

— Джиллі, — скомандував він, — нам потрібно терміново позбутися наших борід та вусів, — і він умить зірвав із Джиллі бороду, відкриваючи його поголене обличчя. А щодо перуки, то тут усе гаразд. Чоловіки, яких він устиг побачити, носили якісь конструкції на голові, якщо серед них і траплялися лисі, їх було небагато. У жінок також були пишні перуки... та чи перуки то? Може, це їхнє природне волосся?

Хай там як, тепер вони з Джиллі зійдуть за місцевих. Мерщій у «Сер Френсіс Дрейк», сказав він собі й потяг Джиллі за собою.

Чоловіки метнулися тротуаром — це ж треба, як повільно пересуваються цьогочасні люди! — і пірнули в неймовірно старомодний вестибюль готелю. Тут як у музеї, подумав Тоццо, роззираючись навколо. Якби ми могли тут затриматися... але вони не могли собі цього дозволити.

— А як щодо посвідчень? — знервовано спитав Джиллі. — Вони не викличуть підозри? — помилка з бородою похитнула його певність.

На лацкани піджаків вони почепили майстерно підроблені посвідчення. Це спрацювало. Наступної миті вони вже їхали вгору на підйомнику, або радше ліфті, на потрібний поверх.