Повне зібрання короткої прози. Том 3

— А тепер усередині, — попросив він, кинувши промовистий погляд на Тоццо.

— Чому б ні, гм, звичайно, — погодився Пол Андерсон і піднявся сходами. — Боже, Карен таке сподобалося б, — сказав він, зникаючи в екскаваторі. — От би вона це побачила!

Тоццо швидко застрибнув слідом. Джиллі грюкнув люком, і Тоццо, всівшись за панель управління, з інструкцією в руці, натиснув на кнопки.

Турбіни загули, та Андерсон, схоже, цього не чув, він із витріщеними очима дивився на панель.

— Господи... — ледь спромігся він сказати.

Поки Андерсон розгублено витріщався на кнопки й циферблати, часовий екскаватор повернув їх у теперішнє.

IV

Їх зустрів Ферметі.

— Містере Андерсон, — привітався він, — яка неймовірна честь, — він простягнув йому руку, проте Андерсон дивився у відкритий люк повз нього, на місто майбутнього, він навіть не зауважив запропонованого йому рукостискання.

— Послухайте, — сказав Андерсон, і м’язи його обличчя нервово смикнулися. — Ем, що це, гм, таке?

Він роздивляється монорейкову дорогу, здогадався Тоццо. Хоча це дивно, принаймні у Сієтлі такі електрички ходили навіть у Андерсонові часи... чи ні? Може, вони з’явилися пізніше? Хай там як, на обличчі Андерсона відбилося цілковите збентеження.

— Одиничні вагони, — пояснив Тоццо, ставши поряд із ним. — У ваші часи електрички мали тільки групові вагони. Пізніше стало можливим прокласти рейки до кожного житлового будинку, тепер громадяни виїздять у своєму вагончику з гаража і дістаються до залізничного вокзалу, де вливаються у колективну транспортну систему. Розумієте?

Проте Андерсон і далі здавався розгубленим, навіть ще більше збентежився.

— Ем, — вимовив він, — що ви маєте на увазі під «моїми часами»? Я що, помер? — Андерсон мав пригнічений вигляд. — Я думав, це буде більше схоже на Вальгалу, з вікінгами там і всяким таким. Не таким футуристичним.

— Ви не померли, містере Андерсон, — заспокоїв його Ферметі. — Просто перебуваєте у стані культурного шоку від побаченого, опинившись у середині двадцять першого сторіччя. Зізнаюся вам, що ми вас викрали. Але вас повернуть назад; обіцяю це вам і як людина, і як держслужбовець.

У Андерсона відвисла щелепа. Він нічого не сказав, тільки продовжував витріщатися.

Дональд Найлс, відомий убивця, сидів за єдиним столом у читальній залі міжзоряного корабля Еміграційного бюро, що летів зі швидкістю світла. Він підрахував, що його зріст, за земними одиницями виміру, становить лише один дюйм, і злісно вилаявся.

— Це жорстоке й нелюдське покарання, — прогарчав він. — Це, зрештою, антиконституційно.

Раптом він пригадав, що зголосився на політ добровільно, аби не скніти у «Нахбарен Слаґер». У цій клятій дірі, сказав він сам до себе. Принаймні я звідти вибрався.

І хоча лише дюймового зросту, подумав він, але я став капітаном цього паскудного судна, а якщо він колись долетить до Проксими, то зроблюся капітаном усієї паскудної зоряної системи. Недарма ж я навчався із самим Гутманом! І якщо це не краще за «Нахбарен Слаґер», то я навіть не знаю...

До читальної зали зазирнув молодший командир Піт Бейлі.

— Слухай, Найлсе, я тут передивлявся мікрокопію того випуску старого передкогнітивного журналу «Неймовірне», як ти мені наказав, передовсім статтю «Рівнобічна Венера» про передачу матерії, але, знаєш, хоч я і був найкращим відеомеханіком Нью-Йорк-сіті, однак не можу змайструвати чогось подібного, — він глянув на Найлса. — Ти забагато від мене хочеш.

Найлс коротко сказав:

— Ми мусимо повернутися на Землю.

— Не з нашим щастям, — похитав головою Бейлі. — Нам аби на Проксиму долетіти.

Розлючений, Найлс скинув мікрокопії зі стола на підлогу.

— Кляте Еміграційне бюро! Вони нас надурили!

Бейлі знизав плечима.

— В будь-якому разі у нас повно їжі, гарна бібліотека і купа 3D фільмів, які можна дивитися щовечора.

— Поки ми дістанемося до Проксими, — гмикнув Найлс, — ми подивимося кожен фільм... — він почав подумки підраховувати, — дві тисячі разів.

— Ну, тоді не дивися. Або ми можемо дивитися їх із кінця й прокручувати на початок. А як твої пошуки? Докопався до чогось?

— Я саме проглядав мікрокопію статті в «Космічній фантастиці», — задумливо мовив Найлс, — під назвою «Змінна людина». Там ідеться про швидшу за світло передачу матерії. Ти зникаєш, а потім знову з’являєшся. На думку автора-передкога, якийсь хлопець на ім’я Коул мав довести це діло до ладу, — він замислився. — Якби нам вдалося побудувати корабель, що літатиме швидше за світло, ми б могли повернутися на Землю. І захопити там владу.

— Та ти геть збожеволів, — кинув Бейлі.

Найлс зміряв його важким поглядом.

— Я — ваш командир.

— Тоді, — заявив Белі, — нами командує божевільний. Повернення на Терру неможливе; краще облаштувати життя на планетах Проксими й назавжди забути про нашу батьківщину. Дякувати Богові, у нас на борту є жінки. Господи, та якби ми навіть повернулися... на що здатні однодюймові люди? Нас би просто висміяли.

— Я нікому не дозволю сміятися із себе, — з погрозою у голосі тихо сказав Найлс.